Лакей підступається до мене ще на крок.
— То як? — питає він.
Стою наввипинки, у роті пересохло. Рештон завжди здогадувався, що помре молодим. У темному провулку чи на полі бою — там, де ані світла, ані затишку, ані друзів, ані надії. Він розумів, що балансує на межі, і змирився із цим, тому що знав, що не здаватиметься без боротьби. Хай навіть безнадійної, хай навіть марної боротьби, але він сподівався, що зустріне темряву з войовничо скинутими кулаками. А зараз Лакей позбавляє його навіть цього. Я помру без опору, і мені від того соромно.
— То що скажете? — питає Лакей нетерпеливо.
Я не можу змусити себе вимовити ці слова, не можу примусити себе визнати, якої нищівної поразки зазнав. Ще година в цьому тілі — і я б розв’язав цю загадку. Від усвідомлення цього мені кортить кричати.
— Відповідайте! — вимагає він.
Я змушую себе кивнути. Він нахиляється наді мною, мене огортає його смердючим диханням, а лезо впивається в те саме місце під ребрами.
Кров булькоче в горлі, наповнює рот.
Він хапає мене за підборіддя, змушуючи подивитися йому в очі.
— Залишилося двоє, — каже він і прокручує лезо.
52
Краплі дощу тарабанять по даху, конячі копита цокотять бруківкою. Я сиджу в кареті, навпроти мене вмостилися дві жінки у вечірньому вбранні. Вони пошепки розмовляють, тицяючись одна в одну плечима, коли карета вчергове погойдується з боку в бік.
«Не виходьте з карети».
Мене беруть сироти.
Це та сама мить, щодо якої мене попереджав Ґолд. Та сама, унаслідок якої він збожеволів. Десь там, у темряві, зараз чатує Лакей з ножем.
— Одрі, він прокинувся, — вигукує одна з жінок, помітивши, що я поворухнувся.
Певно, вважаючи, що я недочуваю, інша леді нахиляється до мене ближче.
— Ми знайшли вас, коли ви спали на узбіччі, — каже вона голосно, поклавши руку мені на коліно. — А ваша автівка виявилася за кілька миль звідти, наш візник спробував був її завести, але не подужав.
— Я Дональд Девіс, — кажу, відчуваючи неймовірне полегшення.
Востаннє, коли був у цій подобі, я мчав автівкою цілу ніч, аж допоки не благословилося на світ, і нарешті кинув авто, коли закінчилося пальне. Потім я кілька годин чвалав до селища дорогою, якій не було кінця-краю, і врешті-решт знепритомнів від утоми, ані на крок не наблизившись до мети. Мабуть, Девіс проспав цілий день і саме це врятувало його від Лакеєвої люті.
Моровий Лікар попереджав мене, що я знову повернуся в подобу Девіса, коли той отямиться. Але я й уявити був не годен, що це відбудеться в кареті, що Девіса врятують і привезуть назад до Блекгіту.
Нарешті мені пощастило!
— Красуне моя! — кажу я, обхопивши долонями обличчя моєї рятівниці, і гучно цьомаю її просто в губенята. — Ви й не уявляєте, як ви мені допомогли!
Перш ніж вона встигає відповісти, я визираю з вікна.
Уже вечір, ліхтарі на кареті погойдуються, радше ледь цідячи світлом у темряву, ніж розганяючи її. Ми в одній з тих трьох карет, що прямують із селища до маєтку, уздовж дороги вишикувалися ще близько дванадцяти, їхні візники дають хропака або теревенять, зібравшись купками й передаючи один одному недопалок цигарки. З маєтку чути музику й гучний сміх, достатньо дзвінкий, щоб здолати доволі велику відстань. Бал саме в розпалі.
Мене поймає раптова надія.
Евелін іще не вирушила до дзеркального ставка, а це означає, що в мене ще залишається час, щоб довідатися в Майкла, чи є в нього спільники. І навіть якщо для цього вже запізно, то я все одно можу влаштувати засідку Лакеєві, коли він прийде до оранжереї вбивати Рештона, і дізнаюся, де він тримає Анну.
«Не виходьте з карети».
— Будемо в Блекгіті за кілька хвилин, міледі, — гукає звідкілясь згори візник.
Я визираю у віконечко. Будинок просто перед нами, стайня — трохи далі праворуч. Саме в стайні зберігаються рушниці, і, якщо я не дурень, треба озброїтися, перш ніж улаштовувати засідку Лакеєві.
Розчахнувши дверцята, вистрибую з карети, підсковзуюся на вологій бруківці, незграбно падаю. Леді верещать, візник щось горлає мені в спину, а я спинаюся на ноги й шкандибаю до вогників там, удалині. Моровий Лікар попереджав мене, що послідовність подій цього дня зумовлена характером тих, хто його проживає. Можу хіба сподіватися, що це правда й що фортуна нині в доброму гуморі, бо якщо ні, то я занапастив нас обох — і Анну, і себе.
У світлі жарівниць стайничі розпрягають коней, ведуть зморених тварин до стаєнь. Вони працюють швидко, але й самі втомлені такою мірою, що майже нездатні говорити. Я підступаюся до найближчого до мене хлопця, який, попри зливу, вдягнений у саму лише бавовняну сорочку із закасаними рукавами.