— Де ви тримаєте рушниці? — питаю я.
Він саме підтягує збрую: зціпивши зуби, намагається затягнути ремінець до останньої пряжки. Стайник, примружившись, підозріливо зиркає на мене з-під кашкета.
— Надто вже пізня година як для полювання, хіба ні? — відповідає він запитанням на запитання.
— А для нахабства ще зарано, — форкаю я, піддаючись аристократичній зверхності свого втілення. — То де ці бісові рушниці? Чи мені привести сюди лорда Гардкасла, щоб він особисто їх у вас попросив?
Оглянувши мене з голови до ніг, стайничий показує через плече на низеньку споруду з червоної цегли, з віконця якої сотається тьмяне світло.
Рушниці розставлені на дерев’яній стійці, у шухляді неподалік зберігаються коробки з набоями. Беру рушницю, обережно її заряджаю, потім укидаю ще пригорщу набоїв до кишені.
Рушниця важка; холодний уламок відваги тягне мене подвір’ям у бік Блекгіту. Груми ззираються, і, коли я до них наближаюся, розступаються, даючи мені шлях. Либонь, мене вважають схибленим багатієм, який вирішив з кимось поквитатися. Буде челяді про що пліткувати завтра вранці. Певна річ, я не той, кому варто заступати шлях. Ну й хвалити Бога. Якби вони зважилися підступитися ближче, то помітили б, який натовп моїх утілень юрмиться в мене в очах, як усі вони штовхаються, щоб ліпше бачити. Усі мої подоби так чи інакше постраждали від руки Лакея, тож тепер усі вони прагнуть бачити, як я з ним поквитаюся. Голова аж гуде від їхніх голосів, вони заважають мені зосередитися.
Здолавши близько половини шляху, помічаю вогник, що маячить у темряві попереду, і міцніше стискаю рушницю. Умощую палець на гачку.
— Це я! — гукає Деніел, перекрикуючи шум негоди.
У руці він тримає штормовий ліхтар, восковий відблиск якого підсвічує Коулріджеві обличчя й плечі. Він схожий на джина з пляшки.
— Треба поквапитися: Лакей зараз на цвинтарі, — каже Деніел. — І Анна з ним.
«Він і досі вважає, що ошукав нас».
Пестячи пальцем гачок, я озираюся на Блекгіт, намагаючись збагнути, як мені зараз ліпше діяти. Майкл наразі вже може бути в оранжереї, але я впевнений, що Деніелові відомо, де Лакей тримає Анну, і іншої нагоди дістати від нього потрібну інформацію в мене не буде.
Дві дороги, два кінці, але звідкілясь мені відомо, що одна з них веде до невдачі.
— Це наш шанс! — горлає тим часом Деніел, витираючи залиті дощем очі. — Саме та нагода, на яку ми чекали! Він там, на цвинтарі, зачаївся й чекає. Він не знає, що ми одне одного знайшли! Ми можемо заклацнути цю мишоловку й завершити все разом.
Я так довго борюкався за те, щоб змінити своє майбутнє, щоб змінити плин подій цього дня! Я це подужав і тепер розгублений, мене лякає, що всі мої дії були марні. Я врятував Евелін і зірвав задум Майкла, але це має значення лише в тому разі, якщо ми з Анною доживемо до тієї миті, коли об одинадцятій вечора все розповімо Моровому Лікареві.
Зараз я наважуюся наосліп, у мене лишилася тільки одна подоба, а отже, від рішень залежить усе.
— А що, як нам не вдасться? — відгукуюсь я. Крізь шум дощу він заледве мене чує. Струмені зливи оглушливо періщать об камені, вітер термосить дерева, хилитає їх, виє, наче лютий звір, що вирвався з клітки.
— А хіба є інший вибір? — кричить Деніел, хапаючи мене за комір. — У нас є план, а це означає, що вперше ми маємо перевагу. Треба цим скористатися.
Згадую, як уперше зустрів цього чоловіка, яким спокійним він здавався тоді, яким терпеливим і розважливим. Наразі нічого цього в ньому не залишилося, усе наче змило нескінченною зливою Блекгіту. У нього очі божевільного, нарвані й відчайдушні, шалені й палкі. Для нього, як і для мене самого, ця мить вирішальна.
Він має рацію. Треба покласти цьому край.
— Котра година зараз? — питаю я.
Він супиться.
— Та яка різниця?
— Потім дізнаюсь яка, — кажу я. — То котра година? Будь ласка, скажіть!
Він нетерпеливо зиркає на годинник.
— За чотирнадцять десята, — каже він. — Ну що, ходімо?
Киваю й моріжком іду за ним назирці.
Ми наближаємося до цвинтаря, і зірки боязко замружуються. Коли Деніел прочиняє хвіртку, єдине світло, яке нам залишається, — це мерехтливий промінь його штормового ліхтаря.
Тут нас захищають від негоди дерева, вони стишують бурю, яка проривається до нас хіба раптовими різкими поривами вітру, що простромлює обладунок лісу, ніби кинджали, що мітять у його шпарини.