— Якщо ви не розповісте мені те, що я хочу знати, я візьмуся за ніж, — каже Деніел, проводячи нігтем по моїй щоці. — Я вас на рам’я розкраю.
— Знаю, я бачив своє втілення після того, як ви над ним попрацювали, — кажу я, не зводячи з нього очей. — Ви довели мене до божевілля, і я передав його Ґреґорі Ґолду. Він сам собі поріже руки й попередить Едварда Денса. Це жахливо. І все одно ні.
— Скажіть мені, де вона, — каже він, підвищуючи голос. — На Коулріджа працює чи не половина челяді в цьому будинку, а гаманець у мене достатньо тлустий, щоб підкупити й другу половину, якщо виникне така потреба. Мої спільники оточать озеро подвійним колом. Хіба ви не розумієте? Я вже виграв. Який сенс і досі опиратися?
— Щоб не втратити форму, — сичу я. — Я нічого не розповім вам, Деніеле. Я зумисне тягну час, щоб Анна встигла дістатися до Морового Лікаря з відповіддю. Вам знадобиться сотня людей, щоб стерегти озеро в суцільній пітьмі, і я дуже сумніваюся, що навіть Срібна Сльозинка здатна вам у цьому зарадити.
— Ви страждатимете, — сичить він.
— До одинадцятої лишилася година, — кажу я. — Як гадаєте, хто з нас довше протримається?
Деніел б’є так сильно, що мені аж забиває дух і я падаю навколішки. Коли я зводжу очі, він стоїть наді мною, потираючи садна на кісточках пальців. Лють спалахує на його обличчі, наче грозові хмари збираються на ясному небі. Тепер замість плеканого картяра я бачу розлюченого махляра, якого аж скрутило від гніву.
— Я вбиватиму вас повільно, — сичить він.
— Тут помру не я один, Деніеле, — відказую й раптом видаю пронизливий гучний свист.
Птахи зриваються з дерев, підлісок шурхотить. У чорнильній темряві лісу спалахує вогник. І ще один — за кілька футів від першого, а відтак ще й третій. Деніел крутиться на місці, роззираючись на всі боки. Він не помічає того, як Срібна Сльозинка потроху задкує назад до лісу, помітно розгубившись.
— Надто вже багатьох ви образили, — кажу я, поки вогники наближаються. — І тепер вам доведеться зустрітися з ними.
— Тобто? — затинається він, спантеличений тим, що фортуна повернулася до нього спиною. — Я ж убив усі ваші майбутні подоби!
— Але не вбили їхніх друзів, — кажу я. — Коли Анна розповіла мені про свій план, як заманити сюди Лакея, я вирішив, що нам знадобиться допомога, і попросив про неї Каннінгема. Щойно я зрозумів, що ви з Лакеєм спільники, я вирішив, що нам потрібно ще більше людей. Знайти ваших ворогів було нескладно.
Першою з’являється Ґрейс Девіс із наведеною рушницею. Рештон мало не відкусив собі язика, аби завадити мені звернутися до неї по допомогу, але іншого виходу в мене не було. Інші мої носії були або заклопотані, або мертві, а Каннінгем сидів на балу з Рейвенкортом.
Другий ліхтар несе Люсі Гарпер, яку мені навіть вмовляти довго не довелося: вона одразу погодилася, щойно дізналася, що Деніел убив її батька. Потім виходить охоронець Стенвіна. Голова його перев’язана, видно лише зимні, жорстокі очі. Усі вони озброєні, але жоден з них не здається достатньо впевненим, і я сумніваюся, що бодай хтось із цих людей, коли стрілятиме, влучить у ціль. Але це не має значення. Зараз важить кількість, а кількість достатня, щоб спантеличити Деніела й Срібну Сльозинку. Вона роззирається, окреслюючи шлях до втечі.
— Гру завершено, Деніеле, — кажу я, голос мій бринить крицею. — Здавайтеся, і я дам вам змогу повернутися до Блекгіту цілим і неушкодженим.
Він відчайдушно дивиться то на мене, то на моїх друзів.
— Я знаю, що може зробити з нами це місце, — кажу я. — Але ви лагідно поставилися до Белла того, першого ранку, і я бачив вашу приязнь до Майкла під час полювання. Згадайте, що ви порядна людина, відкличте Лакея. Дозвольте мені з Анною піти.
На його обличчі вагання й мука, але цього замало. Блекгіт геть його отруїв.
— Убийте їх, — люто наказує він.
Позаду мене лунає постріл з рушниці, і я інстинктивно гепаюся на землю. Мої союзники кидаються навтьоки, а на них ідуть Деніелові посіпаки, стріляючи в темряву навмання. Той здоровань без зброї кидається ліворуч, пригинається, намагається накинутися зненацька.
Не знаю, мій це гнів чи мого втілення, але я кидаюся на Деніела. Дональд Девіс лютує, але це лють аристократа, а не лиходія. Він обурений тим, що до нього насмілилися поставитися таким чином. Мій гнів дуже особистий. Деніел заступав мені шлях уже від першого ранку. Він намагався вибратися з Блекгіту по моїх кістках, руйнував мої плани, щоб утілити в життя свої власні. Він прийшов до мене як друг, він усміхався й брехав, сміявся, зраджуючи мене, і саме це змушує мене стрімко, наче спис у живіт, кинутися на нього.