— Ми не… — починаю я, викашлюючи кров.
— Не треба було вам ставати в мене на шляху, — каже він і знову тягне мене до озера. — Це ж усе, про що я вас просив.
Він брьохає мілководдям, тягне мене, холодна вода тече по ногах, заливає мені груди й голову. Раптовий холод проймає мене, я намагаюся виборсатися назад, на берег, але Деніел хапає мене за волосся й занурює обличчям у крижану воду.
Я дряпаю його руку, кóпаю його ногами, але він надто сильний.
Тіло моє здригається, я судомно намагаюся вдихнути.
Але він мене не відпускає.
Я бачу Томаса Гардкасла, який загинув дев’ятнадцять років тому. Він виринає до мене з мороку. Він білявий, розгублені очі широко розверсті.
Він хапає мене за руку й стискає мої пальці, вмовляючи мене бути відважним. Нездатний і далі тамувати дух, я мимоволі роззявляю рота, хапаю холодну брудну воду. Тіло скручує судома.
Томас звільняє мій дух від конаючої плоті, і ми пливемо біч-о-біч, спостерігаючи, як тоне Дональд Девіс.
Усе дуже спокійно й тихо.
На диво тихо.
Аж тут щось падає у воду.
Чиїсь руки опускаються під воду, хапають тіло Дональда Девіса, тягнуть його нагору, і за мить я й собі тягнуся за ним.
Пальці мертвого хлопчика й досі переплетені з моїми, але я не можу витягти його з озера. Він там помер, він там у пастці, і тепер він сумно дивиться, як мене витягають на безпечний берег.
Я лежу в багні, викашлюючи воду, тіло наче свинцеве.
Деніелове тіло погойдується долілиць у воді.
Хтось б’є мене по щоках. Потім іще раз, дужче.
Обличчя Анни випливає з мороку, але в очах у мене клубочиться каламуть.
Озеро затикає мені вуха, тягне мене назад.
Темрява кличе мене.
Анна нахиляється ближче, я бачу її розмитий силует.
— …знайдіть мене! — кричить Анна, але я її майже не чую. — О дванадцять по сьомій ранку у вестибюлі…
Там, у глибині, Томас кличе мене. Я заплющую очі й повертаюся до маленького потопельника.
53
Моя щока спочиває на жіночій спині. Оголені, лежимо на брудному матраці — сплелися в обіймах на вологих від поту простирадлах. Дощ цибенить крізь прогнилі рами, струмить по стіні, збирається калюжами на мостинах підлоги.
Я ворушуся, і жінка обіч мене прокидається. Мадлен Обер повертається до мене обличчям. Зелені очі покоївки блищать хворобливою жагою, темне волосся прилипло до вологих щік. Вона схожа на Томаса Гардкасла з мого сну, на того нестямного потопельника, який чіплявся за все, що траплялося під руку.
Побачивши поряд із собою мене, вона, розчаровано зітхнувши, опускає голову на подушку. Така відверта зневага мала б збентежити мене, але моє уражене самолюбство тішить спомин про нашу першу зустріч: про те, з якою спраглою соромітною жагою ми потягнулися одне до одного, про те, з якою готовністю вона опинилася в моїх обіймах, щойно я видобув із кишені один з Беллових слоїчків з лауданумом.
Звільна роззираюся, чи, бува, не залишилося ще наркотиків. Мою роботу на Гардкаслів завершено, їхні нові портрети висять у галереї. На святкування мене не запросили, у маєтку на мене не чекають, а отже, сьогодні вільний ранок, який я проводжу тут, на матраці, а світ довкола обертається, наче фарба, що стікає в рукомийник.
Погляд мій чіпляється за чепець і фартух Мадлен, що лежать на стільці.
Здригаюся, наче мені дали ляпаса, і отямлююся, стаю собою, згадую обличчя Анни, її голос, і доторки, і небезпеку, у якій ми опинилися.
Ухопившись за цей спомин, насилу відштовхую особистість Ґолда вбік.
Мене так переповнювали його надії й страхи, жага й пристрасті, що Ейден Бішоп уже був здавався мені якимось маревним вранішнім сном.
Я щиро повірив, що все це й справді я.
Зісковзнувши з матраца, перекидаю стос порожніх слоїчків з-під лаудануму, які навсібіч порскають підлогою, наче сполохана мишва.
Відштовхнувши їх убік, я підходжу до каміна, де остання пелюстка полум’я тремтить межи жарин. Я підкидаю хмиз і оцупки, і вогонь оживає.
Уздовж камінної полиці вишикувалися шахові фігурки: усі вони зроблені вручну, декілька вже пофарбовані, хоча точніше, либонь, буде сказати, що вони просто заквецяні фарбою. Завершено хіба що половину з них, а обіч лежить ножик, яким Ґолд їх вирізьблює. З двома з цих фігурок носитиметься цілий день Анна, а ніж — той самий, яким було завдано порізи, що я їх учора бачив на руках Ґолда. Доля знову дає мені знак.
Мадлен збирає свій одяг, який розкидано по підлозі. Судячи з того, як квапливо вона вчора позбувалася вбрання, напередодні дівчину охопила некерована пристрасть, але зараз у ній живе лише сором. Камеристка вдягається, стоячи спиною до мене, прикипівши поглядом до стіни навпроти. Ґолдів погляд не такий цнотливий: він жадібно роздивляється її бліду шкіру, водоспад волосся, що стікає спиною.