— Один день, одна подоба. Вона так ніколи не вибереться з Блекгіту, і вам це добре відомо, — кажу я. — Я б ніколи не впорався з цим без Рейвенкортового меткого розуму, без Денсового лукавства. Лише завдяки Рештонові я став дивитися на факти як на потенційні докази в справі. Хай йому грець, навіть Дербі з Беллом відіграли свою роль. Анні потрібні будуть усі їхні вміння так само, як вони знадобилися мені…
— Ваші подоби залишатимуться в Блекгіті.
— Так, але я вже не контролюватиму їх! — наполягаю я. — Вони не стануть допомагати покоївці. Отже, я залишу її напризволяще!
— Та забудьте ви про неї! Це вже занадто! — каже він, рвучко розвертаючись до мене й владно змахнувши рукою.
— Що саме занадто?
Він дивиться на обіпнуту рукавичкою долоню, схоже, вражений тим, якою мірою втратив над собою контроль.
— Тільки ви здатні аж так мене розлютити, — каже він трохи спокійніше. — І завжди так було! Цикл за циклом, утілення за втіленням. Я бачив, як ви зраджували друзів, як ви знаходили собі помічників, як ви помирали заради власних принципів. Я бачив таку кількість Ейденів Бішопів, що ви, мабуть, ніколи б не впізнали себе в цих людях. Але одна річ лишається незмінною — це ваша впертість. Ви обираєте шлях і йдете ним до кінця, і байдуже, скільки перепон і вибоїн вам трапляється. Це було б просто приголомшливо, якби не дратувало аж такою мірою.
— Дратує воно вас чи ні, але я мушу знати, чому Срібна Сльозинка так уперто прагне загибелі Анни.
Він дивиться на мене довгим оцінювальним поглядом, а потім зітхає.
— А чи вам відомо, містере Бішоп, яким чином можна визначити, чи можна вже випускати злочинця назад до світу? — питає він замислено. — Хтозна, справді вони розкаялися, а чи просто кажуть вам те, що ви прагнете почути?
Він іще раз ковтає з фляжки.
— Дайте їм один день, у якому жоден з їхніх учинків не матиме наслідків, і побачите, як вони діятимуть.
Мене беруть сироти, кров стигне в жилах.
— Тобто все це була перевірка? — звільна питаю я.
— Ми вважаємо за краще називати це перевихованням.
— Перевиховання… — повторюю я, і розуміння здіймається в мені, наче вранішнє сонце над будинком. — Тобто це в’язниця?
— Так. Але замість полишати наших бранців гнити в камері, ми щодня даємо їм шанс довести, що вони гідні звільнення. Хіба ж не чудовий варіант? Таємниця вбивства Евелін Гардкасл свого часу не була розв’язана, і, мабуть, ця смерть так і лишалася б нерозкритою. Замикаючи наших бранців «усередині» вбивства, ми даємо їм змогу спокутувати свої злочини, розплутуючи чужі. Це не лише покарання, це благо.
— І що, є й інші такі самі місця? — допитуюся, намагаючись усвідомити почуте.
— Їх тисячі, — відповідає Моровий Лікар. — Мені випадало бачити селище, мешканці якого щоранку знаходять на головному майдані три обезголовлені тіла. А ще океанський лайнер, на якому відбувається кілька вбивств. П’ятнадцять наших бранців намагаються розплутати їх.
— А ви, отже… Хто?.. Наглядач?
— Радше вже інспектор. Я вирішую, чи гідні ви звільнення.
— Але ви сказали, що я приїхав до Блекгіту з власної волі. З якого доброго дива я б за власним бажанням подався до в’язниці?
— Ви прибули за Анною, але потрапили в пастку, і цикл за циклом Блекгіт препарував вас, допоки ви не забули самого себе. Бо саме для цього він і створений. — Голос Морового Лікаря напружений і похмурий, обіпнуті рукавичками кулаки стиснуті. — Моє керівництво взагалі не мало пускати вас сюди, це неправильно. Спочатку я вирішив був, що невинна людина, яка потрапила сюди, приречена, що вона пожертвувала собою намарно, але ви спромоглися знайти шлях назад. От саме тому я й допомагав вам. Я дав вам змогу перевтілюватися в різні подоби, підшукуючи тих, хто найбільше пасував задля того, щоб розкрити це вбивство. І нарешті знайшов оцих вісьмох. Я експериментував, тасуючи порядок ваших утілень, щоб домогтися найвигіднішого для вас. Я навіть улаштував усе так, щоб містера Рештона сховали в ту комірку, лише задля того, щоб зберегти йому життя. Я порушував усі можливі правила, щоб ви врешті-решт змогли звідси вибратися. Розумієте тепер? Ви маєте полишити це місце, допоки ви той, ким хочете бути.
— Тож Анна?.. — кажу нерішуче, ненавидячи себе за те запитання, яке маю намір поставити.
Я ніколи не дозволяв собі вважати, що Анна опинилася тут по заслузі, мені подобалося думати, що Блекгіт — це такий берег, куди нас викинуло після кораблетрощі чи після того, що Блекгіт стався з нами, наче удар блискавки. Вважаючи Анну жертвою, я намагався відкинути сумніви й думки про те, що, можливо, вона заслужила якесь покарання. Але тепер мені стає лячно.