— Який злочин скоїла Анна? Через що вона потрапила до Блекгіту? — питаю я.
Він хитає головою й простягає мені фляжку.
— Я не маю права про це розповідати. Просто майте на увазі: покарання співмірне її злочину. Бранці, про яких я вам розповів, — ті, із селища й із лайнера, — дістали легші вироки, ніж Анна чи Деніел. У тих місцях умови ліпші, ніж тут. Блекгіт було збудовано, щоб перевиховувати справдешніх дияволів, а не дрібних злодюжок.
— Тобто ви маєте на увазі, що Анна — диявол?
— Я маю на увазі, що в цьому світі щодня скоюють тисячі злочинів, але тільки двох людей відрядили до цього місця. — Голос його гучнішає, бринить хвилюванням. — Одна з них — Анна. І, менше з тим, ви ризикуєте життям, намагаючись її звільнити. Це просто божевілля.
— Будь-яка жінка, що спромоглася домогтися такої відданості, має бути чогось варта.
— Та ви ж мене не чуєте! — вигукує він, стискаючи кулаки.
— Я вас чую, але тут її я не покину, — кажу я. — Хай навіть ви змусите мене сьогодні звідси піти, завтра я все одно знайду спосіб повернутися. Я зробив це один раз, зроблю й удруге.
— Та не будьте ви таким бісовим бовдуром! — Він ударяє по одвірку з такою силою, що нам на голови сиплеться якась порохня. — До Блекгіту вас привела зовсім не відданість, а жага помсти! Ви прийшли сюди не для того, щоб урятувати Анну, — ви прагнули взяти участь у її покаранні. У Блекгіті вона в безпеці. Так, під замком, але в безпеці. Але вам не хотілося просто бачити її під замком, ви прагнули, щоб вона страждала. Там, зовні, тисячі людей мріють про те, щоб вона страждала, але жоден з них не зважився на те, на що зголосилися ви, тому що ніхто з них не відчував до цієї жінки дужчої ненависті, ніж ви. Ви приїхали за нею до Блекгіту, і впродовж тридцяти років ви катували її так само, як вас нині катував Лакей!
Гнітюча тиша тисне на нас. Я роззявляю рота, щоб відповісти, але мене млоїть, у голові паморочиться. Світ став догори дриґом, і, хоча я наразі сиджу на підлозі, враження в мене таке, що я падаю, падаю, падаю…
— Що вона скоїла? — питаю я пошепки.
— Моє керівництво…
— …впустило до Блекгіту невинну людину, яка мала намір убивати, — кажу я. — Вони так само винні, як і всі тут. А тепер кажіть, що саме вона скоїла.
— Але я не можу, — опирається він мляво, майже втративши наснагу для спротиву.
— Досі ви мені допомагали.
— Так, бо те, що з вами сталося, неправильно, — каже він, добряче хильнувши з фляжки. Його кадик смикається вгору-вниз. — Ніхто не заперечував проти того, що я допомагатиму вам вибратися, бо вам узагалі тут було не місце. Але якщо я розповім вам речі, які ви не маєте знати, це матиме серйозні наслідки. Для нас обох.
— Я не можу звідси піти, допоки ви не поясните мені, чому саме я йду. І я не можу пообіцяти, що не повернуся, допоки не дізнаюся, навіщо взагалі сюди приходив, — кажу я. — Будь ласка, тільки в такий спосіб ми можемо покласти цьому край.
Машкара-дзьоб звільна повертається до мене. Цілу хвилину він стоїть незрушно, поринувши в глибокі роздуми. Я відчуваю, що мене оцінюють, мої якості зважують і відкидають, мої вади витягають на світло, щоб ліпше роздивитися.
«Зважують не вас».
І що це означає?
«Він хороша людина. І саме зараз він намагається визначити, якою мірою хороша».
Схиливши голову, Моровий Лікар, на мій подив, знімає циліндр. Я бачу брунатні шкіряні ремінці, на яких тримається машкара. Один за одним він заходиться розстібати їх, насилу долаючи опір застібок набряклими пальцями. Коли остання застібка піддається, він знімає машкару й відкидає відлогу плаща. Я бачу голомозу голову. Він старший, ніж я уявляв: йому добряче за п’ятдесят, навіть ближче до шістдесяти. У Морового Лікаря обличчя змореної працею порядної людини. Очі почервонілі, шкіра кольору старого пергамену. Якби моя втома могла набути обрисів, вона мала б саме такий вигляд.
Не маючи гадки про мої думки, він схиляє голову так, щоб на обличчя йому потрапило вранішнє світло, що сотається з вікна.
— Ну, от і по всьому, — каже він, жбурляючи машкару на Ґолдове ліжко. Без перепони з порцеляни голос його звучить трохи інакше, ніж я був звик.
— Чомусь мені здається, що вам не можна цього робити, — кажу я, киваючи в бік машкари.
— Список моїх прогрішень уже й без того чималий, — озивається він, сідаючи на сходинку ґанку й умощуючись так, щоб цілком опинитися на сонці. — Я приходжу сюди щоранку, перш ніж братися до роботи, — каже, глибоко вдихаючи ранкове повітря. — Мені подобається ця пора. Вона триває рівно сімнадцять хвилин, а відтак збираються хмари, двоє лакеїв провадять учорашню сварку, яка щоразу завершується тим, що вони чубляться на стайні… — Він звільна стягає з рук рукавички. — Шкода, що ви дістали змогу насолоджуватися цим уперше, містере Бішоп.