— Міс Евелін отам, сер, — каже покоївка. Тон її коротко описує водночас і Евелін Гардкасл, і кімнату, у якій та перебуває, — схоже, щодо них обох дівчина вкрай невисокої думки.
Ігноруючи зневагу покоївки, я прочиняю двері, і в обличчя мені вдаряє спека. Повітря тут важке, просочене солодкавими пахощами парфумів, воно ледь погойдується від хрипкої музики, яка ширяє, рине, б’ється в стіни. Великі вікна у свинцевих рамах виходять у сад за будинком, у небі клубочаться огроми сірих хмар.
Навколо каміна туляться один до одного фотелі й шезлонги, на них напівлежать молоді жінки, схожі на зів’ялі орхідеї, — палять цигарки, п’ють якісь напої. Атмосфера в кімнаті не святкова, а радше якась сторожко-напружена. Чи не єдина жива істота тут — портрет на віддаленій стіні. На ньому літня пані з вугільно-чорними очима. Вона осудливо спостерігає за тим, що відбувається в кімнаті, вираз її обличчя доволі красномовно свідчить про відразу, яку вона відчуває до цього збіговиська.
— Моя бабуся Гізер Гардкасл, — звучить жіночий голос у мене за спиною. — Не надто вже улесливий портрет, але й вона сама підлабузницею ніколи не була.
Я озираюся на цей голос, шаріюся, помітивши, що до мене, виринувши зі своєї нудьги, звернені з дюжину облич. Моє ім’я несподіваним дзижчанням по колу оббігає кімнату, наче хтось сколошкав бджолиний рій.
За шахівницею сидять жінка — схоже, це і є Евелін Гардкасл — і літній дуже огрядний чоловік у затісному костюмі. Ці двоє химерні. Евелін під тридцять, вона трохи скидається на скляну скалку — тонка й незграбна, з гострими вилицями, біляве волосся зібране у високу зачіску. Убрана в зелену сукню за останньою модою, з паском на талії; стримані обриси цього вбрання підкреслюють зимний вираз обличчя його власниці.
Щодо товстуна, то йому щонайменше шістдесят п’ять, і можна тільки уявити, яких зусиль йому вартувало вмостити своє огрядне тіло за цей низенький столик.
Стілець для нього занизький і зажорсткий. Чоловік достеменно страждає. На чолі виблискує піт, мокра до рубчика хусточка затиснута в руці — вона красномовно свідчить, що ці тортури тривають уже довго. Чоловік дивиться на мене з дивним виразом — чимось середнім між цікавістю й вдячністю.
— Перепрошую, — кажу я. — Я…
Евелін, не відводячи погляду від шахівниці, переставляє пішака. Товстун, згадавши про гру, пучкою пухлявого пальця штовхає коня.
Несподівано для себе самого я не стримую розчарованого стогону, вгледівши його помилку.
— Ви вмієте грати в шахи? — цікавиться Евелін. Погляд її прикипів до шахівниці.
— Виходить, що так, — відповідаю я.
— То, може, зіграєте зі мною після лорда Рейвенкорта?
Рейвенкорт, не звертаючи уваги на моє попередження, скеровує коня просто в пастку, облаштовану Евелін, і його тут же бере тура, що досі чаїлася в засідці. Рейвенкорт панікує, а Евелін стрімко рухає фігури — через це її супротивник квапиться ще дужче, хоча мусив би бути обачнішим.
Гра завершується за чотири ходи.
— Дякую за розвагу, лорде Рейвенкорт, — проголошує Евелін, коли він перекидає власного короля. — Здається, ви казали, що у вас чимало справ.
Виходить не вельми ввічливо, але Рейвенкорт, незграбно вклонившись, вибирається з-за столу й шкандибає геть з кімнати, ледь кивнувши мені.
Неприязнь Евелін проводжає його аж до дверей, але зникає без сліду, коли жінка запрошує мене сісти навпроти.
— Будь ласка, — каже вона.
— Боюся, що не зможу, — відповідаю я. — Я шукаю служницю, яка вчора за вечерею принесла мені записку. Більше мені про неї нічого не відомо. Я сподівався на вашу допомогу.
— А варто було б на допомогу нашого дворецького, — каже вона, вишиковуючи рештки своєї бувалої в бувальцях армії на початкові позиції. Кожна фігура стає точнісінько в центрі своєї клітинки, обличчям до ворога. Певна річ, боягузам на цій дошці місця немає.
— Містерові Коллінзу відомо про кожен крок усієї без винятку челяді в маєтку — чи то принаймні він бажає, щоб челядь так уважала, — веде вона далі. — На жаль, сьогодні вранці на нього напали. Доктор Діккі відрядив його до сторожівні, щоб він міг там перепочити. Я, власне, мала намір його відвідати, тому, либонь, зможу вас туди відвести.
Я вагаюся, розмірковуючи про можливу небезпеку. Залишається хіба сподіватися, що, якби Евелін Гардкасл планувала мені зашкодити, вона не стала б виголошувати намір вирушити разом на прогулянку перед цілою кімнатою свідків.