Моровий Лікар заходить до будиночка слідом за мною.
— Непереконливі аргументи, Ейдене.
— У нас іще залишається забагато запитань, — кажу я, згадуючи пополотніле обличчя Евелін після того, як я врятував її в оранжереї, і те, як несамовито вона намагалася щось мені сказати. — Якщо ми все з’ясували, то нащо Евелін сказала мені, що Міллісент Дербі було вбито? Що нам це дає?
— Може, її також убив Майкл?
— А мотив у нього який? Ні, ми щось упускаємо…
— Що саме? — питає Моровий Лікар. Він вагається.
— Як на мене, Майкл Гардкасл мав іншого спільника, когось, хто досі тримався в затінку, — кажу я.
— Другий убивця… — каже він, якусь мить зважуючи мої слова. — Я тут уже тридцять років, але й гадки не мав… Ніхто гадки не мав. Це неможливо, Ейдене. Такого просто не може бути.
— Усе, що сталося тут сьогодні, неможливе, — кажу я, плескаючи долонею по малюнку. — Існує ще й другий убивця, я цього певен. Я навіть здогадуюся, хто саме це може бути, і, якщо моя правда, Міллісент Дербі вбили, щоб приховати злочин. А якщо є другий убивця, який має такий самий стосунок до смерті Евелін, як і Майкл, це означає, що вам потрібні дві відповіді. Якщо Анна назве вам ім’я Майклового спільника, цього буде достатньо для того, щоб вона також вийшла звідси? — питаю я.
— Моє керівництво не захоче, щоб Аннабелла Коулкер полишила Блекгіт, — каже він. — Не думаю, що їх можна буде переконати в тому, що вона змінилася. А навіть якщо й так, вони шукатимуть найменший привід, щоб лишити її тут, Ейдене.
— Ви допомагали мені тому, що мені тут не місце, — кажу я. — Якщо не помиляюся щодо Анни, їй тепер тут також не місце.
Він проводить рукою по лисині, никає туди й назад, нервово поглядаючи то на мене, то на малюнок.
— Я можу хіба пообіцяти, що сьогодні прийду до озера й буду неупередженим, — каже він.
— І цього досить, — озиваюсь я, плескаючи його по плечу. — Зустрінемося біля човнярні об одинадцятій, і ви побачите, що я маю рацію.
— А можна дізнатися, що ви до того робитимете?
— Я збираюся з’ясувати, хто саме вбив Міллісент Дербі.
54
Скрадаючись у затінку дерев, повертаюся до Блекгіту непоміченим. Сорочка моя волога від туману, черевики забрьохані багном. Оранжерея вже за кілька кроків від мене. Зачаївшись у вологому чагарнику, я видивляюся, чи, бува, немає там когось. Зараз іще дуже рано, але я не знаю, коли прокинеться Деніел, і гадки не маю, коли саме він домовлятиметься про все зі Срібною Сльозинкою. З міркувань безпеки ліпше вважати, що він і його посіпаки й досі становлять для мене загрозу, а це означає, що я мушу діяти потайки, аж допоки він не потоне в озері, а разом з ним — і всі його оборудки.
Сонце, таке яскраве зранку, зараз полишило нас на поталу туману, небо перетворюється на якусь сіру каламутну бовтанку. Я роздивляюся квітники, шукаю бодай спалахи червоного, натяки на пурпуровий, рожевий чи білий. Я шукаю за цим світом інший, яскравіший. Уявляю пожежу в Блекгіті, маєток у полум’яному вінці, у вогнистій мантії. Наче на власні очі бачу, як палає сіре небо, сходячи, ніби снігом, чорним попелом. Я уявляю світ, який змінився бодай на мить.
Заклякаю, раптово розгубившись. Роззираюся, не впізнаючи нічого навколо себе, дивуючись, чому це я пішов з котеджу, не захопивши із собою ані пензлів, ані мольберта. Певна річ, я вирушив малювати, але ж мені не подобається працювати на пленері спозарана! Ранкове світло тут якесь надто понуре, надто тихе, ландшафт повитий серпанком.
— Не знаю, навіщо я тут, — кажу, роздивляючись свою сорочку, зашмаровану вугіллям.
«Анна. Ви тут через Анну».
Її ім’я струшує з мене Ґолдове спантеличення, спомини ринуть, ніби повінь.
Залишатися собою стає дедалі важче.
Глибоко вдихнувши зимне повітря, я стискаю шахову фігурку, яку захопив з полиці над каміном. Вимуровую між собою й Ґолдом стіну з власних споминів про Анну. Я ліплю цеглини з її сміху, її доторків, її доброти й тепла, і лише коли мені здається, що стіна ця вже достатньо висока, я вивчаю оранжерею ззовні. Відтак, переконавшись, що всі й досі сплять, заходжу досередини.
П’яний Денсів приятель Філіп Саткліфф спить на одній з канап, з головою накрившись піджаком. Він мляво ворушиться, плямкає губами, здіймає голову, вдивляється в мене каламутними очима. Відтак щось бурмотить, вовтузиться й знову поринає в сон.
Я чекаю.
Дослухаюся.
Тарабанять краплі дощу.
Чути важке дихання Саткліффа.
І нічого більше.
Бабуся Евелін дивиться на мене з портрета над каміном. Губи її докірливо підтиснуті: митець увічнив її, коли вона давала комусь прочухана.