Мене беруть сироти.
Я ловлю себе на тому, що невдоволено роздивляюся портрет. Те, якими ніжними й делікатними мазками його виконано, мене дратує.
Подумки я уявляю картину геть іншою: образ різкий і рельєфний, наче шрам, олійна фарба здіймається, ніби верхогір’я. Портрет перетворюється на настрій, увічнений на полотні. Паскудний настрій. Я впевнений, що старій горгоні така чесність припала б до душі.
Крізь відчинені двері чути раптовий пронизливий сміх. Він, наче лезо кинджала, крає чиюсь розмову. Гості вже, мабуть, спускаються до сніданку.
Отже, часу лишається обмаль.
Заплющивши очі, намагаюся пригадати, про що саме розмовляла Міллісент із сином, перш ніж квапливо й несподівано піти сюди, до оранжереї, але спомини всі перемішалися.
Надто багато днів, забагато розмов.
У коридорі оживає грамофон, крає тишу уривками мелодії. Лунає якийсь гуркіт, музика, вискнувши, змовкає, хтось свариться притлумленими голосами, звинувачуючи одне одного.
Ми тоді стояли під вікнами бальної зали. От саме там усе й почалося. Міллісент була зажурена, вона поринула в спомини. Ми говорили про минуле, вона згадувала, як приїжджала до Блекгіту ще дитиною, а потім привозила сюди вже й своїх власних дітей, коли ті трохи подорослішали. Усі вони стали її розчаруванням, вона лютилася на мене. А відтак помітила, що я дивлюся у вікно бальної зали на Евелін і помилково прийняла мою тривогу за хіть.
«Тебе ж завжди вабить до найслабших, так? — спитала вона. — Завжди до…»
А потім угледіла щось таке, що завадило їй завершити речення.
Міцно замружившись, я намагаюся пригадати, що ж це мало бути. Хто ще був там, у залі, з Евелін?
А за мить я вже мчу коридором до галереї.
Самотня гасова лампа освітлює приміщення, її кволе полум’я радше робить тіні ще густішими, замість того щоб розганяти їх. Зриваю її з гака, підступаюся до фамільних портретів, здіймаю лампу, пильно роздивляюся картини одну за одною. Блекгіт навколо мене стискається, зіщулюється, наче павук, якого обпекло полум’я свічки.
За кілька годин Міллісент побачить у бальній залі щось, що такою мірою її здивує, що вона полишить сина стовбичити посеред саду й поквапиться до галереї. Тут, оповита шаликами й підозрами, вона роздивлятиметься нові портрети, намальовані Ґолдом, що висітимуть поряд зі старими. Іншого разу вона могла б просто пройти повз них. Можливо, вона й справді не звертала на них уваги в жодному з інших циклів, але не зараз.
Зараз минуле потисне їй руку.
А спомин її вб’є.
55
Зараз дванадцять хвилин по сьомій ранку. У вестибюлі маєтку панує цілковитий безлад. Мармурова підлога вся в скалках від розбитих карафок, портрети висять абияк, на губах давно померлих пращурів відбитки губної помади від отриманих ними цілунків. Краватки-метелики звисають з люстри, наче поснулі кажани, а посеред усього цього безладу стовбичить Анна — босоніж, у бавовняній нічній сорочці. Вона витріщається на власні руки так, наче вони якась таємниця, яку їй годі розгадати.
Мене вона помічає не одразу, і кілька секунд я дивлюся на неї, намагаючись зіставити мою Анну з Аннабеллою Коулкер з розповіді Морового Лікаря. Чи Анна чує голос Аннабелли просто зараз так само, як я того, першого ранку чув голос Ейдена Бішопа? Чи сприймає вона його так само, як сприйняв тоді голос Ейдена я — наче щось віддалене й відчужене, власну частину, яка водночас є чимось окремим, але на яку неможливо не зважати?..
На мій сором, мушу визнати, що віра моя в Анну похитнулася.
Після всіх тих зусиль, яких я доклав, щоб переконати Морового Лікаря в тому, що моя подруга ні в чому не винна, тепер я вже сам дивлюся не неї підозріливо, розмірковуючи, чи й досі в ній живе якась частина чудовиська, яке вбило мою сестру. Живе й лише чекає нагоди виринути на поверхню.
«Аннабелла Коулкер мертва. А тепер допоможіть-но їй».
— Анно! — гукаю я лагідно, раптом болісно усвідомивши, який у мене вигляд.
Увесь Ґолдів вечір напередодні проминув у лаудановому чаду, і єдине, що він зробив сьогодні зранку, щоб привести себе до ладу, перш ніж вибратися з котеджу, — це хлюпнув водою в обличчя. Бозна, який я зараз маю вигляд. І як від мене смердить.
Вона злякано зводить на мене очі.
— Я вас знаю? — питає вона.
— Знатимете, — озиваюсь я. — От, це має допомогти. — Я кидаю їй знайдену в котеджі шахову фігурку, яку вона ловить однією рукою. Розтуливши долоню, дівчина роздивляється її, обличчя її освітлюється споминами.
Несподівано вона кидаться до мене в обійми, сорочка на грудях миттю стає вологою від її сліз.