— Ейдене! — вигукує вона, притискаючись губами до моїх грудей. Від неї пахне молочним милом і хлоркою, волосся лоскоче мої щоки. — Я пам’ятаю вас! Я пам’ятаю…
Аж раптом вона завмирає. Руки її розтискаються.
Відсахнувшись, Анна відштовхує мене, хапає з підлоги велику скалку від карафки, замахується нею, наче зброєю. Рука її тремтить.
— Ви мене вбили! — сичить вона, стискаючи скло міцно, аж кров цибенить з долоні.
— Так, убив, — кажу я, уже ладний у відповідь звинуватити її у вбивстві моєї сестри.
«Аннабелла Коулкер мертва».
— І мені шкода, — веду я далі, ховаючи руки в кишені. — Обіцяю, такого більше не станеться.
Якусь мить вона кліпає, витріщаючись на мене.
— Я вже не той чоловік, якого ви пам’ятаєте, — кажу я. — То було інше життя. То був інший вибір. Інші помилки, яких я намагався не повторювати… і не повторив. Завдяки вам, гадаю.
— Не… — починає вона, замахуючись на мене скалкою, коли я ступаю крок до неї. — Я не можу… Я пам’ятаю. Я знаю.
— Існують правила, — кажу я. — Евелін Гардкасл має померти, а ми удвох її врятуємо. Я знаю, як нам обом звідси вибратися.
— Ми обоє звідси не виберемося, це неможливо, — наполягає вона. — Це ж одне з правил, так?
— Можливо чи ні, але ми це зробимо, — кажу я. — Маєте мені вірити.
— Я не можу! — сердито озивається вона, пальцем витираючи зі щоки раптову сльозу. — Ви мене вбили. Я це пам’ятаю. Я й досі відчуваю постріл! Я ж була така рада вас бачити, Ейдене! Я повірила, що ми нарешті звідси виберемося. Ви і я, ми вдвох.
— Ми виберемося.
— Ви мене вбили!
— І вже не вперше, — кажу я, зітхаючи із жалем. — Ми обоє завдали одне одному чимало болю, Анно, і ми обоє за це заплатили. Я більше ніколи вас не зраджу, обіцяю. Можете довіряти мені. Ви вже мені довіряєте, просто цього не пам’ятаєте.
Примирливо скинувши руки, я звільна підступаюся до сходів. Змахнувши зі сходинки друзки від розбитих келихів і цятки конфеті, я сідаю на червоний килим. На мене тиснуть усі мої попередні втілення, їхні спомини про цю кімнату клубочаться у свідомості, це майже несила витримати. Вони такі самі чіткі, як і того ранку, коли все сталося…
«Це і є той ранок, коли все сталося».
Я згадую розмову Белла з дворецьким на ґанку, те, якими наляканими були тоді вони обидва. Рука моя й досі скімлить від натуги, з якою Рейвенкорт стискав ціпок, поки пнувся до бібліотеки незадовго до того, як Джим Рештон виніс торбу з поцупленими наркотиками з будинку. Я чую, як легко ступає мармуровою підлогою Дональд Девіс, надумавши дати дропака з маєтку після першої зустрічі з Моровим Лікарем, і чую сміх приятелів мовчазного Едварда Денса.
Так багато споминів і таємниць, такий нестерпний тягар… Кожне життя важить так багато… Як людям удається пережити бодай одне?
— Що з вами? — питає Анна, нашорошено підступаючись ближче. Скалку вона стискає вже не так судомно. — Маєте кепський вигляд.
— У мені отут вісім різних людей, — озиваюся, вдаряючи себе по скроні.
— Вісім?..
— А на додачу вісім версій сьогоднішнього дня, — кажу я. — Щоразу, прокидаючись, я втілююся в одного з гостей. Оце-от моя остання подоба. Або я розв’яжу цю загадку сьогодні, або завтра все розпочнеться спочатку.
— Але це не… Правила такого не дозволяють! У нас у всіх є тільки один день задля того, щоб розв’язати це вбивство, і ви не можете ставати кимось іншим. Це… це неправильно!
— На мене ці правила на поширюються.
— Але чому?
— Тому що приїхав сюди з власної волі, — одказую я й тру стомлені очі. — Я приїхав сюди за вами.
— Ви намагаєтеся мене врятувати? — питає вона недовірливо. Рука із забутою скляною скалкою безвільно опустилася.
— Щось на кшталт.
— Але ж ви мене вбили!
— Я й не стверджував, що в мене аж так добре виходить вас рятувати.
Може, це через мій тон чи через те, як я зморено похнюпився на сходинці, але Анна впускає скалку на підлогу й опускається обіч мене. Я відчуваю тепло її тіла, її доторк. Вона єдине реальне створіння в цьому світі, де все інше — саме лише відлуння.
— Ви й досі намагаєтеся? — Вона дивиться на мене знизу вгору величезними карими очима. Шкіра в неї бліда, обличчя набрякле, на щоках доріжки сліз. — Ну тобто врятувати мене?..
— Я намагаюся врятувати нас обох, але в мене не вийде, якщо ви мені не допоможете, — кажу я. — Маєте повірити мені, Анно, я вже не та людина, яка вас тоді скривдила.
— Я хочу повірити… — Голос її зривається, вона хитає головою. — Але як мені це зробити?