57
— Ейдене!
Голос далекий, він наближається, підступається до мене, ніби хвиля, що б’ється в берег.
— Боже милий, та отямтеся ви! Будь ласка, отямтеся!
Зморено, над силу розплющую очі.
Просто переді мною стіна з облущеною фарбою, голова моя спочиває на білій наволочці, заляпаній червоним. Знемога не полишає мене, вона силкує затягти мене за собою на дно.
На мій величезний подив, я знову дворецький. Я лежу в ліжку в сторожівні.
«Залишайтеся при тямі. Не рухайтеся. Ми в небезпеці».
Я намагаюся ворухнутися, біль у боці клубком підступає до горла, але мені вдається стримати крик. Принаймні тепер я отямлююся по-справжньому.
Простирадло просякнуте кров’ю з рани в боці, куди мене штрикнув ножем Лакей. Від болю, судячи з усього, я знепритомнів, але не помер. Певна річ, це не випадковість. Лакей уколошкав багатьох людей, він уміє вбивати, тож навряд чи цього разу просто схибив.
Від цієї думки мороз дере поза шкурою. Я ж бо вважав, що немає нічого страшнішого, ніж коли хтось намагається тебе вколошкати. А виявляється, усе залежить від того, хто саме твій убивця. Якщо йдеться про Лакея, то те, що тебе залишили живим, лякає куди більше…
— Ейдене, ви при тямі?
Звільна, долаючи біль, я повертаюся й бачу в кутку кімнати Анну. Руки й ноги в неї змотужені, вона прив’язана до старого обігрівача. Щока набрякла, попід оком яскравий, наче квітка на снігу, басаман.
За вікном, що в неї за спиною, геть темно, але я зеленого поняття не маю, котра зараз година. Може, вже одинадцята й Моровий Лікар чекає нас біля озера.
Побачивши, що я отямився, Анна полегшено схлипує.
— Я вирішила була, що він вас убив, — бурмотить вона.
— Я теж так вирішив, — хриплю над силу.
— Він упіймав мене біля будинку, сказав, що вб’є, якщо я з ним не піду. — Вона борсається, намагаючись звільнитися. — Я знала, що Дональд Девіс у безпеці, що він спить там, при дорозі, і Лакей до нього не дістанеться, тому зробила, як він наказував. Мені так шкода, Ейдене, але я просто не знала, що робити.
«Вона зрадить вас».
Саме про це попереджав мене Моровий Лікар, саме це Рештон помилково сприйняв за доказ того, що Анна веде подвійну гру. Брак довіри мало не зруйнував усе те, чого ми домоглися за сьогоднішній день. Міркую над тим, чи були відомі Моровому Лікареві справжні підстави «зради» Анни. Може, він приховав їх з якихось власних міркувань? А чи й справді щиро вірив, що ця жінка діє проти мене?
— Це не ваша провина, Анно, — кажу я.
— І все одно пробачте… — Вона злякано глипає на двері, потім стишує голос. — Чи ви можете дістатися до рушниці? Він залишив її на креденці.
Я озираюся. До мети всього кілька футів, але з тим самим успіхом мені можна було б пропонувати дотягнутися до Місяця. Я ж навіть поворухнутися не здатний, що вже казати про те, щоб звестися.
— Що, оговталися? — перериває нас Лакей, з’являючись у дверному отворі. Ножем він відрізає шматочки від яблука, яке тримає в руках. — Шкода. А я ж бо сподівався сам привести вас до тями.
За ним стовбичить іще один чолов’яга. Це той самий горлоріз, якого я бачив на цвинтарі, той, що тримав мене за руки, поки Деніел лупцював, намагаючись дізнатися, де Анна.
Лакей підступається до ліжка.
— Коли ми востаннє бачилися, я залишив вас живим, — каже він. — Довелося це зробити, хоча й дуже прикро… — Він кашляє, прочищаючи горло, я відчуваю вологу ляпку слини на щоці. Мене проймає відраза, але сил на те, щоб звести руку й витерти плювок, бракує.
— Удруге таке не трапиться, — каже він. — Мені не подобається, коли люди отямлюються. Так здається, що роботу виконано не до кінця. Отже, мені потрібний Дональд Девіс, і я хочу, щоб ви сказали мені, де його знайти.
Розум мій шалено працює, намагаючись скласти докупи гігантську головоломку власного життя.
Деніел перехопив мене на дорозі, коли я вистрибнув з карети, і вмовив піти з ним на цвинтар. Я раніше не замислювався про те, звідки він знав, що я там буду, але ж ось вона, відповідь.
За кілька хвилин я сам повідомлю про це Лакеєві.
Якби ж то мені не було так лячно, я б посміхнувся цій іронії долі.
Деніел уважає, ніби я прирікаю Девіса на смерть, але якщо не станеться їхньої сутички на цвинтарі, то я ніколи не дізнаюся, що до Блекгіту прибула Срібна Сльозинка. Деніел тоді не втече на берег озера, Анна його не вб’є.
Файна виходить пастка. Змайстрував її Рештон, заклацне Девіс, а принадою слугуватиму я. Просто чудовезна пастка, от хіба, щойно я викажу Лакеєві те, про що він так прагне дізнатися, він просто приріже нас з Анною.