Умостивши ніж і яблуко на креденці обіч рушниці, Лакей бере слоїчок зі снодійними пігулками. Витрушує одну з них на долоню. Я майже чую, як важко обертаються коліщатка в нього в голові, коли він сумряво витріщається на неї. Його посіпака й досі стовбичить у дверях, схрестивши руки на грудях. Обличчя його невиразне.
Лакей струшує слоїчок іще раз. Один, два, три рази.
— І скільки таких-от штукенцій треба, щоб уморити обгорілого каліку? — питає він, хапаючи мене за підборіддя й змушуючи розвернутися обличчям до себе.
Я намагаюся відвернутися, але він лише міцніше стискає пальці, очі прикипіли до моїх. Я відчуваю, яким жаром від нього пашіє. Його злість наче шпичаста потвора, що повзе моєю шкірою. Уявити лишень, що я міг утілитися й у нього також. Міг дивитися його очима, потрапити до щурячого кубла його мозку, опинитися в полоні його споминів і бажань, яких ніколи потім не зміг би позбутися.
Може, у якомусь із попередніх циклів так і сталося.
Раптом навіть огидний Дербі здається мені справжнім подарунком долі.
Залізні пальці Лакея розтискаються, голова моя завалюється набік, на чолі проступає піт.
Не знаю, скільки мені ще лишилося.
— Судячи з опіків, життя у вас було непереливки, — каже Лакей, ледь відсунувшись. — Той, хто прожив важке життя, заслуговує на легку смерть, як на мене. Саме це я й пропоную. Заснете з повним черевом пігулок або смикатиметеся ще години зо дві, допоки я чикрижитиму вас по шматочку.
— Не займайте його! — верещить зі свого кута Анна, дошки риплять — так несамовито дівчина намагається звільнитися.
— Овва, а от і ще ліпша ідея… — каже Лакей, змахнувши ножем у її бік. — Можу побавитися трохи з цим дівчиськом. Вона мені потрібна живою. Але це не означає, що не можна змусити її трохи поверещати.
Він ступає крок до неї.
— Стайня, — кажу я стиха.
Він завмирає, озирається через плече.
— Що?
Лакей знову підступається до мене.
«Заплющуйте очі, не давайте йому побачити ваш страх. Саме цього він домагається. Він не вб’є вас, допоки ви не розплющите очі».
Міцно стуляю повіки й відчуваю, як прогинається ліжко: він сідає обіч мене. За кілька секунд по тому лезо ножа пестить моє обличчя.
Страх наказує мені розплющити очі, щоб побачити, що саме на мене чекає.
— То Дональд Девіс буде в стайні? — сичить він. — Ви саме це сказали?
Я киваю, намагаючись стримати паніку.
— Не займайте його! — знову кричить Анна з кута, кóпає мостини, смикається в мотузках.
— Заткайся! — гиркає на неї Лакей і знову схиляється наді мною. — Коли саме?
У роті пошерхло, я навіть не впевнений, що зможу говорити.
— Коли? — наполягає він, лезо жалить мою щоку до крові.
— За двадцять десята, — кажу я, пригадавши, який час мені назвав Деніел.
— Мерщій! Десять хвилин залишилося! — звертається Лакей до зарізяки, що стовбичить у дверях. Кроки того віддаляються й стихають.
Лезо мандрує довкола моїх губ, обводить ніздрі, а відтак легенько тисне на заплющене повіко.
— Розплющуйте-но очі, — сичить Лакей.
Чи чує він, як калатає в мене серце? Авжеж, чує. Воно заходиться, наче артилерійський обстріл, позбавляє мене тих жалюгідних залишків мужності, які в мені ще лишилися.
Я ледь помітно тремчу.
— Розплющуйте очі, — повторює він, і слина бризкає мені на щоку. — Ну ж бо, розплющуй очі, Кроленя, дай-но мені зазирнути тобі всередину.
Чути тріск деревини й крик Анни.
Я мимоволі зиркаю в її бік.
Вона спромоглася виламати зі стіни одне з кріплень обігрівача, звільнивши руки. Ноги ж її й досі змотужені. Відсмикнувши від мого обличчя ніж, Лакей схоплюється, пружини ліжка риплять, позбувшись його ваги.
«Зараз! Ну ж бо!»
Я всім тілом кидаюся на нього. Невправно, кволо… у мене є хіба розпач і власна вага. Сотню разів до того я хибив, лише зачіпляючи його, наче нікчемна ганчірка, але зараз мені в пригоді стає навіть те, як він стоїть, те, як тримає ніж. Я хапаюся за його руків’я, повертаю його, встромляю Лакеєві в живіт. Ми обидва валимося на підлогу, кров тюжить мені між пальців.
Він стогне — здивовано, зболено, — але рана не смертельна. Лакей намагається зіпнутися на рівні. Я дивлюся на ніж, на руків’я, яке єдине зараз видиме, і я знаю, що цього недостатньо. Він дуже сильний, а я занадто кволий.
— Анно! — гукаю я, висмикую ніж і підлогою швиргаю його в її напрямку. Аж тоді з розпачем бачу, як він зупиняється всього за кілька дюймів від її простягнутих пальців.