Лакей дряпає мені щоки, намагається вхопити за горло. Вагою власного тіла я притискаю до підлоги його правицю, плечем вгачую йому в обличчя, позбавляючи можливості бачити. Він смикається, гарчить, несамовито намагається струсити мене із себе.
— Я його не втримаю! — кричу я Анні.
Лакей намацує моє вухо, крутить його, у мене перед очима все блякне від болю. Я відсахуюся, врізаюся в креденець, з нього падає рушниця. Лакей висмикує з-під мене руку. Він відштовхує мене, я падаю на підлогу й бачу, як Анна тягнеться за рушницею, із зап’ястка її звисає уривок розкраяної мотузки.
Наші погляди зустрічаються, її обличчя сповнене шаленої люті.
Лакеєві руки хапають мене за горло, стискають. Я б’ю його по зламаному носу, він виє від болю, але не відпускає мене. Стискає міцніше, душить.
Лунає гуркіт пострілу. Голова Лакея вибухає, розлітається на шматки, безголове тіло падає обіч мене, кров цибенить із шиї, розтікається підлогою.
Я дивлюся на рушницю в тремких руках Анни. Якби ж то вона не впала… якби дівчина не дотягнулася до ножа… якби ж то вона спромоглася звільнитися на кілька секунд пізніше…
Я тремчу, з жахом уявивши собі, яка вона тонка, ця межа між життям і смертю.
Анна щось каже мені, хвилюється, але я такий зморений, що майже нічого не чую. Останнє, що я відчуваю, перш ніж мене поглинає темрява, — це її пальці, що стискають мою руку, і м’який доторк її вуст до чола.
58
Продершись крізь щільну запону непритомності, я кашляю й цим лякаю Анну, яка стоїть навшпиньки, притискаючись до мене всім тілом, і намагається кухонним ножем розрізати мотузки. Я знову в подобі Ґолда, мене підвішено до стелі за змотужені зап’ястки.
— Зараз я вас зніму, — каже Анна.
Вона, напевне, примчала сюди просто із сусідньої кімнати, тому що фартух її заляпаний кров’ю Лакея. Насупившись, вона пиляє мотузку, через поспіх рухи незграбні. Вилаявшись, дівчина починає правувати ножем трохи повільніше, і вже за кілька хвилин мотузки слабшають достатньою мірою, щоб я міг звільнити руки.
Я валюся долі, наче каменюка, — просто важко гупаюся на підлогу.
— Обережно, — каже Анна, опускаючись обіч мене навколішки. — Ви цілий день залишалися зв’язаним, вам бракує сил.
— Котра… — Я захлинаюся нападом кашлю, але в глеку не залишилося ані ковтка води. Моровий Лікар використав її всю до краплини, намагаючись не дати мені знепритомніти. Сорочка моя й досі мокра там, де він мене облив.
Чекаю, поки кашель трохи відпустить, потім знову намагаюся заговорити.
— Котра година?.. — видушую я, почуваючись так, наче слова — не слова, а рінь, що дряпає мені горло.
— За п’ятнадцять десята, — каже Анна.
«Якщо ви вбили Лакея, він не зможе вбити Рештона й Дербі. Вони живі. Вони можуть допомогти».
— Мені вони не потрібні, — хриплю я.
— Хто не потрібний? — перепитує Анна.
Я хитаю головою, жестом прошу її допомогти мені звестися.
— Нам треба…
Мене знову скручує болючий кашель, і Анна співчутливо вдивляється в моє обличчя.
— На Бога, посидьте бодай хвилинку, — каже вона, подаючи мені складений аркуш, який випав з моєї нагрудної кишені.
Якби ж то Анна розгорнула записку, вона б побачила слова «Усі вони», набазграні жахливим Ґолдовим почерком. Ці слова — ключ до всього, що тут відбувається, вони переслідували мене відтоді, як три дні тому Каннінгем передав це повідомлення Дербі.
Запхавши записку назад до кишені, я жестом прошу Анну допомогти мені зіп’ястися на ноги.
Десь у пітьмі Моровий Лікар уже простує до озера, де чекатиме, поки Анна дасть йому відповідь, якої вона поки що не знає. Ми вісім днів ставили запитання, а тепер у нас залишилося трохи понад годину на те, щоб знайти відповідь.
Обхоплюю Анну за плечі, вона обіймає мене за пояс, і ми, заточуючись, шкандибаємо назовні. На сходах мало не падаємо. Я страшенно слабкий, але ще серйозніша проблема в тому, що руки й ноги геть затерпли. Я почуваюся дерев’яною маріонеткою на переплутаних поворозках.
Не озираючись, ми виходимо зі сторожівні, простуємо в зимну ніч.
Найкоротший шлях до озера лежить повз колодязь бажань, але там ми, найпевніше, зітнемося з Деніелом і Дональдом Девісом. Я не хочу порушувати ту крихку рівновагу, якої ми її досягли, вдершись у хід події і яка пішла мені на користь.
Доведеться піти в обхід, манівцями.
Обливаючись їдким потом, насилу пересуваючи свинцево важкі ноги й задихаючись, я шкандибаю під’їзною алеєю до Блекгіту. Мене супроводжує мій хор: Денс, Дербі й Рештон попереду, Белл, Коллінз і Рейвенкорт позаду. Я знаю, що всі вони лише витвори моєї хворої уяви, але я бачу їх так, наче відображення в дзеркалі: властиву кожному з них ходу, їхнє завзяття й огиду до того, що ми маємо зробити.