Ми завертаємо з під’їзної алеї на бруковану дорогу, що веде до стайні.
Зараз, коли бал у розпалі, тут тихо, хіба кілька стайничих гріються біля жарівниць, чекаючи на прибуття останніх карет. Вони здаються неймовірно змореними, але, пам’ятаючи, що Деніел підкупив багатьох із челяді, я тягну Анну подалі, у затінок, до пасовища, і вузенькою стежкою ми чвалаємо до озера. Віддалік, між деревами, майорить благенький вогник, тепле сяйво пробивається між листям.
Підступивши ближче, я бачу, що це Деніелів ліхтар, який ледь жевріє в багні.
Примружившись, я вдивляюся в темряву й помічаю власника ліхтаря, який зайшов в озеро й саме топить Дональда Девіса. Той намагається опиратися, смикає ногами.
Анна хапає камінь із землі, збирається мчати до них, але я хапаю її за руку.
— Скажіть йому… Ранок, о сьомій дванадцять, — хриплю я, сподіваючись, що мій виразний погляд донесе до неї те, що не спроможне повідомити зболіле горло.
Вона кидається до Деніела й, біжучи, здіймає каменюку над головою.
Я розвертаюся, піднімаю із землі ліхтар, роздмухую кволе полум’я. Не хочеться бути свідком ще однієї смерті, хай навіть катюзі по заслузі. Моровий Лікар стверджував, що Блекгіт мусить перевиховувати нас, але ґрати неспроможні зробити людину ліпшою, а недоля здатна хіба позбавити її залишків добрих почуттів. Це місце видушує з людей надію, а без надії який сенс у любові, у співчутті, у доброті? Хай яким був початковий задум його творців, насправді Блекгіт пробуджує чудовиськ, що живуть у кожному з нас, а я своє чудовисько годувати більше не маю наміру. Достатньо вже воно набулося на волі.
Здіймаючи ліхтар якомога вище, я чвалаю до човнярні.
Цілісінький день я шукав Гелен Гардкасл, вважаючи, що саме на ній лежить відповідальність за всі події в цьому будинку. Дивно, але певним чином це й справді так, хоча й трохи по-іншому, ніж мені було здавалося.
Хотіла вона цього чи ні, але саме вона головна причина всіх подій.
Човнярня — це насправді просто халупа, що нависає над водою. Палі праворуч зотліли, і вся споруда похнябилася. Двері замкнені, але спорохнілі дошки розсипаються від самого доторку. Вони відчиняться, варто лише докласти мінімум зусиль, але я вагаюся. Пальці тремтять, лампа хитається в руці. Мене зупиняє не страх. Ґолдове серце завмирає. Це передчуття. Зараз я знайду те, що так довго шукав, і тоді все буде завершено.
Ми будемо вільні.
Глибоко зітхнувши, я штовхаю двері, сполохавши кількох кажанів, які з обуреним вереском вилітають з халупи. Усередині припнуто два човни, але тільки один з них накритий запліснявілою ковдрою.
Опускаюся навколішки, відсуваю ковдру й бачу бліде обличчя Гелен Гардкасл. Очі її розверсті, райдужки очей поблякли, і шкіра також. Вона здається здивованою, ніби смерть прийшла до неї з букетом квітів у руках.
«Чому тут?»
— Тому що історія повторюється, — бурмочу я.
— Ейдене? — чую голос Анни, у якому бринить натяк на паніку.
Я намагаюся відгукнутися, але горло й досі пошерхле. Отже, доводиться вийти під зливу. Закидаю голову, роззявляю рота, ловлю крижані краплі.
— Я тут! — гукаю нарешті. — У човнярні!
Повертаюся до халупи, у світлі лампи роздивляюся тіло Гелен. Її довге пальто розщеплене, під ним вовняний костюм — піджак і спідниця — і біла сорочка. Капелюшок кинуто до човна обіч неї. Їй перерізали горло — доволі давно, бо кров уже запеклася… Якщо я маю рацію, то мертва вона ще зранку.
У мене за спиною зойкає Анна, побачивши мертве тіло в човні.
— Це?..
— Гелен Гардкасл, — кажу я.
— Звідки ви знали, що вона тут буде? — питає вона.
— Це була остання зустріч, на яку вона з’явилася, — пояснюю я.
Рана на горлі неширока, либонь, саме таку залишає лезо підковоподібного вигнутого ножа. Того самого ножа, яким дев’ятнадцять років тому вбили Томаса Гардкасла. От у чому річ. Кожна смерть у цьому будинку — відлуння тієї смерті. Убивства, якого ніхто не розібрав.
Ноги мої скімлять від утоми через сидіння навпочіпки, тому я зводжуся, щоб розім’яти їх.
— Це зробив Майкл? — питає Анна, хапаючи мене за куртку.
— Ні, не Майкл, — кажу я. — Майклові Гардкаслу було страшно. Він став убивцею з розпачу. А це вбивство — воно інше. Його скоїли обмірковано, із задоволенням. Гелен заманили сюди й зарізали просто у дверях, так, щоби вона впала досередини, де її не одразу знайдуть. Убивця зумисно обрав місце всього за двадцять футів від місця вбивства Томаса Гардкасла — ще й у роковини його смерті. Про що вам це каже?