Вимовляючи це, я уявляю, як леді Гардкасл падає, наче на власні вуха чую рипіння деревини, коли тіло валиться в човен. Примарна постать накриває тіло ковдрою і простує до озера.
— Убивця забрьохався в крові, — кажу я, обводячи ліхтарем кімнату. — Він скупався в озері, знаючи, що стіни човнярні його приховають від чужого ока. А чистий одяг був схований десь поблизу…
Еге ж, у кутку будиночка стоїть старий саквояж. Розстібнувши застібку, я бачу пожужмлений жіночий одяг, заляпаний кров’ю. Одяг убивці.
Усе було продумано заздалегідь.
«Ще дуже давно, для іншої жертви».
— Хто це зробив, Ейдене? — питає Анна, і в голосі її все чіткіше чути страх. Я виходжу з човнярні, вдивляючись у темряву, аж нарешті помічаю пляму штормового ліхтаря на іншому боці озера.
— Ви на когось чекаєте? — питає Анна, прикипівши очима до цятки, що звільна наближається до нас.
— Це вбивця, — кажу я з якимось химерним спокоєм. — Я попросив Каннінгема поширити чутку, що ми прийдемо сюди, до цього будиночка, щоб… ну, так би мовити, щоб трохи розважитися.
— Навіщо? — нажахано питає Анна. — Якщо ви знаєте, хто допомагав Майклові, то скажіть це Моровому Лікареві!
— Я не можу, — кажу я. — Решту маєте розповісти йому ви.
— Що?! — сичить вона, кинувши на мене сердитий погляд. — У нас же була домовленість! Я допомагаю вам вижити, а ви знаходите вбивцю Евелін.
— Моровий Лікар має почути це від вас, — пояснюю я. — Інакше він вас звідси не випустить. Повірте, у вас є всі потрібні відомості, вам просто треба скласти їх докупи. От, візьміть.
Я видобуваю з кишені складений аркуш. Розгорнувши його, вона читає вголос:
— «Усі вони».
Анна супиться.
— Що це означає? — питає вона.
— Це відповідь на запитання, яке я попросив Каннінгема поставити місіс Драдж.
— Яке запитання?
— Хто ще з нащадків родини Гардкаслів насправді дитина Чарлі Карвера. Я прагнув дізнатися, заради кого він ладен був пожертвувати життям.
— Але ж зараз вони вже всі мертві!
Загадковий ліхтар хилитається в повітрі, наближається, наближається… Людина, яка його тримає, квапиться, уже навіть не намагаючись ховатися. Час для гри в хованки минув.
— Хто ви? — питає Анна, затуляючи очі проти світла. Мружиться, вдивляючись.
— Ото ж бо й воно: хто я? — питає Мадлен Обер, опускаючи ліхтар і цілячись у нас із пістолета.
Вона змінила сукню покоївки на штани й вільну лляну сорочку, на плечі накинула кремовий кардиган. Темне волосся мокре, поцяткована віспою шкіра вкрита тлустим шаром пудри.
Маска догідливої покори зникла, і тепер дівчина неймовірно схожа на свою матір — той самий розріз очей, ті самі веснянки на молочно-білій шкірі. Я можу хіба сподіватися, що Анна також це помічає.
Анна переводить погляд з мене на Мадлен, її спантеличення поступається паніці.
— Ейдене, допоможіть мені! — благає вона.
— Це маєте бути ви, — кажу я, навпомацки знаходячи в темряві її холодну руку. — Усі фрагменти головоломки перед вами. Хто міг убити Томаса Гардкасла, а рівно за дев’ятнадцять років — і леді Гардкасл точнісінько в такий самий спосіб? Чому Евелін пробурмотіла: «Я не…» і «Міллісент убили», коли я її врятував? Чому вона мала каблучку з печаткою, яку віддала Фелісіті Меддокс? Що такого знала Міллісент Дербі, що її вбили? Чому Ґреґорі Ґолда найняли, щоб намалювати нові родинні портрети, хоча решта будинку ледь тримається купи? Кого Гелен Гардкасл і Чарлі Карвер намагалися захистити своєю брехнею?
Розуміння осяює обличчя Анни, наче світанок. Очі її розширюються. Вона переводить погляд із записки на вичікувальне обличчя Мадлен.
— Евелін Гардкасл, — каже вона стиха. А потім уже голосніше повторює: — Ви Евелін Гардкасл.
59
Не знаю, на яку саме реакцію я сподівався від Евелін, але вона, на мій подив, у захваті плескає в долоні й радісно підстрибує, наче ми песики, що нарешті засвоїли новий трюк.
— Я знала, що за вами двома варто було пильнувати, — каже вона, ставить ліхтар на землю, і два кола світла зливаються в одне. — Без світла знань можна довго блукати в потемку. А втім, мушу визнати: я гадки не маю, яким боком це все вас обходить.
Вона вже не вдає французький акцент, а разом з ним не лишилося й сліду від послужливої покоївки, під машкарою якої вона ховалася. Сутулі плечі виструнчилися, вона по-іншому тримає голову, підборіддя гордовито скинуте — дівчина ніби дивиться на нас, стоячи на верхівці височезного стрімчака.