— Це було б дуже люб’язно з вашого боку, — зауважую я, і мене винагороджують натяком на усмішку.
Евелін зводиться, чи то не помічаючи, чи то вдаючи, що не помічає спрямованих на нас зацікавлених поглядів.
До садка ведуть високі засклені двері оранжереї, але ми нехтуємо ними на користь вестибюля — завдяки цьому маневру кожен з нас дістає змогу забрати пальто й капелюх зі спалень. Евелін на ходу вдягає пальто, коли ми виходимо з Блекгіту у вітряний, вогкий день.
— А чи можу я поцікавитися, що сталося з містером Коллінзом? — питаю я. Мене поймають підозри, що напад на нього якимось чином пов’язаний з моєю власною пригодою напередодні.
— Наскільки мені відомо, на нього накинувся один з наших гостей, художник на ім’я Ґреґорі Ґолд, — відповідає вона, зав’язуючи грубий шарф. — Кажуть, що причини для бійки не було жодної, але перш ніж їх устигли розборонити, Ґолд добряче його відгамселив. Маю попередити вас, докторе, містерові Коллінзу дали чималу дозу заспокійливого, тому я не певна, що з нього буде багато користі.
Ми йдемо рінявою стежкою, що веде до селища, і мене знову приголомшує химерність мого теперішнього буття. Адже якоїсь миті декілька днів тому я приїхав до Блекгіту цим-таки шляхом, щасливий і схвильований, чи, можливо, здорожений і розчарований відлюдністю цього маєтку. Чи усвідомлював я тоді, яка на мене чатує небезпека? Чи, може, мені стало про неї відомо згодом, уже тут? Більша частина мене втрачена, спогади просто розвіялися, наче падолист, але менше з тим: от він я, створений наново. Цікаво, чи сподобався б Себастіанові Беллу той, ким я став? Чи поладнали б ми?
Не кажучи ані слова, Евелін бере мене під руку. Тепла усмішка змінює її обличчя. Таке враження, наче всередині жінки розпалили вогонь: очі її оживають, від нещодавнього похмурого настрою не лишається й сліду.
— Як добре вибратися з маєтку! — вигукує вона, підставляючи обличчя під зливу. — Хвалити Бога, що ви нагодилися, докторе. Слово честі, ще б хвилина — і я запхала б голову до каміна.
— Отже, я з’явився вчасно, — кажу, трохи наляканий зміною в її настрої. Відчуваючи моє збентеження, Евелін тихо сміється.
— О, не зважайте на мене, — каже вона. — Я ненавиджу оце повільне зближення з людьми, тому з тими, хто припав мені до душі, одразу спілкуюся, наче з давніми друзями. Це заощаджує чимало часу.
— А й справді, — погоджуюсь я. — Чи можна спитати, завдяки чому саме я справив на вас добре враження?
— Лише за умови, що ви дасте мені змогу відповісти відверто.
— А зараз, отже, ви скриводушили?
— Я намагалася бути ґречною, але маєте рацію: ніколи в мене не виходить це до пуття… — каже вона з удаваним жалем. — Що ж, коли вже відверто, то мені подобається ваш меланхолійний вигляд, докторе. Ви справляєте враження людини, яка залюбки накивала б звідси п’ятами, і я від усього серця поділяю це ваше бажання.
— Тобто ви маєте на увазі, що не тішитеся поверненням додому?
— Це місце давно вже не є для мене домом, — каже вона, перестрибуючи через величеньку калюжу. — Останні дев’ятнадцять років, після того як було вбито мого брата, я живу в Парижі.
— А ці пані в оранжереї? Хіба ж це не ваші подруги?
— Вони приїхали сьогодні вранці, і, щиро кажучи, я нікого з них не впізнала. Діти, з якими я колись була знайома, змінилися, скинули стару шкіру й заповзли у вище суспільство. Я тут така сама чужинка, як оце ви.
— Принаймні ви самій собі не чужі, міс Гардкасл, — кажу я. — Хіба ж це вас не розраджує?
— Радше навпаки, — каже вона, дивлячись на мене. — Як на мене, розлучитися із самою собою на якийсь час — це чудова ідея. Я вам заздрю.
— Заздрите?
— А чому б і ні? — питає вона, витираючи краплі дощу з обличчя. — Ви оголена душа, докторе. Ані жалощів, ані ран, жодної брехні, що її ми розповідаємо одне одному, щоб були сили щоранку дивитися на себе в дзеркало. Ви… — Вона кусає губу, підшукуючи гоже слово. — …чесні.
— Також це можна назвати «виставлений усім на позір», — зауважую я.
— Тобто ви хочете сказати, що теж не радієте своєму поверненню додому?
Усмішка її якась дивна, легенький вигин вуст можна зважити зневажливим, хоча він радше здається якимось змовницьким.
— На жаль, я зовсім не та людина, якою сподівався стати, — кажу тихо, здивований власною відвертістю. Щось у цій жінці змушує мене розпружитися, от лише я, хоч ріжте, не знаю, що саме.