Здіймається вітер, дощ періщить по склу наших ліхтарів. З лісу лунає якийсь шум, невиразний та віддалений, але його виявляється достатньо, щоб на мить відтягнути увагу Евелін.
— Відволікайте її, — самими губами кажу я Анні, знімаючи із себе куртку й накидаючи її на тендітні плечі дівчини. Винагородою мені стає вдячна усмішка.
— Це, мабуть, було справнім жахом для леді Гардкасл, — каже Анна, щільніше загортаючись у куртку. — Усвідомити, що донька, заради якої вона дозволила своєму коханому піти на шибеницю, холоднокровно вбила свого брата… — Голос її зривається. — Як ви могли таке вчинити, Евелін?
— Гадаю, ліпше спитати не «Як?», а «Чому?», — кажу я, дивлячись на Анну. — Томас полюбляв нишком спостерігати за людьми. Він знав: якщо його впіймають, то дадуть прочухана, а тому навчився діяти непомітно. Якось він пішов за Евелін до лісу, де вона зустріла хлопця-грума. Не знаю вже, що то була за зустріч — випадкова чи спланована заздалегідь. Може, це був просто збіг, але, як на мене, стався нещасний випадок. Принаймні я сподіваюся, що то був саме нещасний випадок, — додаю, зиркнувши на Евелін, яка споглядає мене, ніби нетлю, що сіла їй на рукав.
Наше майбутнє зараз у зморщечках навколо її очей. Це бліде обличчя ніби кришталева куля, у якій клубочиться туман жахіть.
— Насправді це не так уже й важливо, — веду я далі, збагнувши, що вона не збирається мені відповідати. — Хай там як, вона його вбила. Найпевніше, Томас тоді не зрозумів, що саме побачив, бо ж інакше він помчав би до матері й усе б їй розповів. Але якоїсь миті Евелін збагнула, що він її вистежив. Отже, у неї було два варіанти: змусити Томаса мовчати, перш ніж він комусь усе розпатякає, або самій зізнатися в тому, що вона скоїла. Вона обрала перший варіант і стала методично укладати план подальших дій.
— Непогано, — каже Евелін, обличчя її сяє. — За винятком кількох дрібниць, усе саме так і було. Ви наче бачили все на власні очі. Ви просто диво, містере Ґолд, вам про це відомо? Ви насправді набагато цікавіший, ніж оте нудне створіння, яким ви здалися мені минулої ночі.
— А що сталося з грумом? — питає Анна. — Головний стайничий сказав, що його так і не знайшли.
Евелін відповідає не одразу, замислено роздивляючись дівчину. Спершу мені здається, що вона взагалі міркує, чи варто відповідати, аж тоді я розумію. Вона просто намагається пригадати. Про цю історію вона вже й думати забула.
— Це було доволі химерно, — каже Евелін неуважно. — Він повів мене дивитись якісь печери, що на них нещодавно натрапив. Я знала, що батько цього не схвалить, тому ми вирушили туди потайки. Але компанія з нього була нудна. Ми досліджували печеру, а потім він провалився в якусь глибоку розколину. Нічого аж такого серйозного, я могла б привести допомогу. Я так йому й сказала, що вирушаю по допомогу, аж раптом мені дещо спало на думку. Я збагнула, що можна нікого не кликати. Можна взагалі нічого не робити. Можна полишити його тут. Ніхто не знає, куди саме він подався. І про те, що я з ним була, також нікому не відомо. Це була просто доля.
— Ви полишили його напризволяще?! — з жахом скрикнула Анна.
— Так. І знаєте що? Мені сподобалося. Це був мій маленький захопливий секрет, допоки Томас не спитав, нащо це я того дня ходила до печер…
Не зводячи з нас дула пістолета, вона піднімає ліхтар.
— А решта вам відома. Навіть шкода, слово честі. — Вона зводить гачок, але Анна затуляє мене собою.
— Зачекайте! — гукає вона, простягаючи до Евелін руку.
— Будь ласка, тільки не треба цих благань, — обурено кривиться Евелін. — Я ж бо була про вас такої високої думки, ви й не уявляєте! Протягом аж двадцяти років ніхто про смерть Томаса й не згадував, а потім ні сіло ні впало з’являєтесь ви двоє і якимось дивом про все дізнаєтеся. Либонь, це потребувало неабиякої наполегливості, і це сповнює мене захвату. Але я зневажаю людей, яким бракує гордості.
— Я не збираюся благати, але історія й досі не завершена, — каже Анна. — Ми заслуговуємо на те, щоб почути решту.
Евелін посміхається. Ця посмішка приваблива, мінлива й геть божевільна.
— Ви вважаєте мене дурепою? — питає вона, змахуючи краплі з обличчя.
— Я вважаю, що ви нас уб’єте, — каже Анна спокійно, таким тоном, яким зазвичай розмовляють з маленькими дітьми. — І мені здається, якщо ви зробите це просто тут, на березі, постріли почує чимало людей. Вам треба відвести нас кудись до затишненького місця, то чому б нам трохи не побалакати дорогою?
Евелін ступає до неї кілька кроків, наближає ліхтар до її обличчя, пильно вдивляється в нього. Схиляє голову до плеча, розтуляє губи.