— Розумничка, — каже Евелін, аж муркочучи від задоволення. — Чудово. То розвертайтеся й рушайте.
Я слухаю цю розмову з дедалі дужчою панікою, відчайдушно сподіваючись, що от просто зараз із темряви з’явиться Моровий Лікар і нарешті покладе всьому цьому край. Він, авжеж, має тепер достатньо доказів того, що Анна заслуговує на звільнення.
«Якщо тільки його десь не затримали».
Від цієї думки мене поймає жах. Анна намагається зберегти нам життя, але все це буде марно, якщо Моровий Лікар не знатиме, де нас шукати.
Я простягаю руку до нашого ліхтаря, але Евелін кóпає його ногою, відкидаючи вбік, і пістолетом показує на ліс.
Ми з Анною ідемо пліч-о-пліч, Евелін — за кілька кроків позаду. Вона тихенько щось мугикає. Я наважуюся озирнутися через плече, але розумію, що вихопити в неї пістолет не вийде, бо вона надто далеко. А навіть якби й вийшло, то користі від того все одно не буде жодної.
Ми тут не для того, щоб затримати Евелін, а для того, щоб довести, що Анна не така, як вона. А найкращий спосіб це зробити — це залишатися в небезпеці.
Важкі хмари затуляють зірки. Шлях нам освітлює тільки тьмавий пломінець ліхтаря, який несе Евелін, тож рухатися доводиться обережно, щоб не зашпортнутися. Ми наче пливемо крізь чорнило. А Морового Лікаря й досі немає.
— Якщо ваша мати ще торік дізналася, що ви накоїли, то чому вона нікому про це не розповіла? — питає Анна, озираючись на Евелін. — Нащо влаштовувати це свято, запрошувати стільки людей?
У тоні її справдешня цікавість. Якщо вона й налякана, то добре це приховує — так, що я не годен цього помітити. Вочевидь, не тільки Евелін опанувала акторську майстерність. Я можу хіба сподіватися, що граю не згірш. Серце моє калатає так, що мало не тріскаються ребра.
— Через жадібність, — відповідає Евелін. — Батькам були конче потрібні гроші — ця потреба була нагальніша, ніж бажання матері відрядити мене на шибеницю. Судячи з усього, про моє весілля домовлялися заздалегідь, бо минулого місяця я отримала від матері листа, у якому та повідомляла, що або я зголошуюся стати дружиною цього огидного Рейвенкорта, або мене здадуть поліції. Приниження, якого я мала зазнати під час сьогоднішнього балу, було останнім штрихом. Фінальною відплатою за смерть Томаса.
— То ви вбили їх, щоби помститися? — питає Анна.
— Батька — через те, що ми з Майклом так домовилися. Він убиває Фелісіті, а я — батька. Братові потрібен був спадок, поки від тієї грошви ще бодай щось залишилося. Він разом з Коулріджем хоче перекупити в Стенвіна весь той його компромат.
— Отже, той відбиток черевика, який я бачив під вікном сторожівні, і справді належав вам, — кажу я. — І ви залишили записку, у якій визнавали свою провину.
— Ну не могла ж я допустити, щоб звинуватили бідаку Майкла! Тоді б усе це взагалі не мало жодного сенсу! — каже вона. — Я зміню ім’я, щойно поїду звідси, то чому б не скористатися ним наостанок?
— А мати? — питає Анна. — Чому ви вбили її?
— Я тихо й мирно жила собі в Парижі, — озивається Евелін, і вперше в її словах чути гнів. — Якби вона не продала мене Рейвенкортові, то більше б ніколи мене не побачила. Тож, як на мене, це радше було самогубство, ніж убивство.
Дерева раптово розступаються, і перед нами постає сторожівня. Ми вийшли до затильного фасаду будівлі, до тих самих замкнених дверей у кухню, куди фальшива Евелін того, першого ранку привела Белла.
— А де ви знайшли ту, іншу Евелін? — питаю я.
— Її звати Фелісіті Меддокс. Вона наче якась махлярка, наскільки я збагнула, — каже Евелін неуважно. — Усе облаштував Стенвін. Майкл розповів йому, що родина прагне, щоб замість мене з Рейвенкортом одружилася Фелісіті, і пообіцяв, що, якщо справа вигорить, за мовчання Стенвін отримає половину посагу, який Рейвенкорт мав виплатити за наречену.
— А Стенвін знав, що ви планували зробити? — питає Анна.
— Можливо, але що йому до того? — знизує плечима Евелін, жестом наказуючи мені прочинити двері. — Фелісіті — комашка. Якийсь полісмен сьогодні намагався їй допомогти… і знаєте, що вона утнула? Замість того щоб в усьому йому зізнатися, вона помчала прямісінько до Майкла й стала вимагати в нього більше грошви за мовчання. Такі люди лише забруднюють цей світ. Я вважаю, що її вбивство було справдешньою послугою суспільству.
— А Міллісент Дербі? Її смерть ви також вважаєте послугою суспільству?
— О, Міллісент… — Обличчя Евелін яснішає від цього спогаду. — Знаєте, а замолоду вона викидала такі коники — ще гірше за свого сина! Оці останні роки їй просто вже наснаги бракувало…