60
Анна притискається обличчям до моїх грудей, але сам я не годен відвести очей від Фелісіті. Не знаю, чи справедливе це покарання, чи ні, але я несамовито вдячний їй. Самопожертва Анни мене звільнила б, але відтак я ціле життя картався б почуттям провини.
Смерть Анни назавше змінила б мене.
Фелісіті мене врятувала.
У револьвері вже не залишилося куль, але вона все одно тисне на гачок, добиває Евелін порожнім клацанням. Схоже, вона не збирається зупинятися, але перериває її поява Морового Лікаря. Він обережно забирає в дівчини зброю, і, наче хтось раптом зняв закляття, її очі яснішають, рухи стають упевненішими. Вона здається страшенно втомленою й спустошеною, виснаженою понад міру.
Ще раз глянувши на тіло Евелін, вона киває Моровому Лікареві, а потім проходить повз нього і йде, не взявши навіть ліхтаря. За мить чути, як прочиняються вхідні двері, у приміщення вривається гомін зливи.
Я відпускаю Анну й знеможено опускаюся на килим, обхопивши голову руками.
— Це ж ви повідомили Фелісіті, де нас шукати, так? — видушую я.
Це звучить, наче обвинувачення, хоча насправді я хотів йому подякувати. Утім після всього, що тут нині сталося, одне важко відділити від іншого.
— Я дав їй вибір, — каже він і опускається навколішки, щоб заплющити очі Евелін. — А все решта — то її природа. Саме вона визначила її дії, так само як ваша природа визначала ваші.
Він дивиться на Анну, коли це каже, але потім відводить очі, роздивляється заляпані кров’ю стіни й тіло, що лежить біля його ніг. Якась часточка мене замислюється, чи не милується він, бува, зараз результатом своєї роботи — непрямим знищенням людської істоти.
— Коли ви дізналися, яка з Евелін справжня? — запитує Анна, з дитячим захватом роздивляючись Морового Лікаря.
— Тоді ж, коли й ви, — відповідає він. — Я прийшов до озера, як ми й домовлялися, і на власні очі побачив, як вона себе виказала. Коли стало зрозуміло, куди саме вона вас веде, я повернувся до Блекгіту, щоб повідомити про це Фелісіті.
— Але навіщо ви допомогли нам? — питає Анна.
— Бо це справедливо, — озивається він просто, розвернувши в її бік дзьобату машкару. — Евелін заслужила на смерть, а Фелісіті заслужила на право її вбити. А ви двоє довели, що заслуговуєте на свободу, і мені не хотілося, щоб останньої миті щось стало вам на заваді.
— То вже все? Ми вільні? — питаю я тремтячим голосом.
— Майже, — каже він. — Мені й досі треба виконати формальність: Анна має відповісти, хто саме вбив Евелін Гардкасл.
— Але як же ж Ейден? — питає Анна, поклавши руку мені на плече. — Він же ж обвинуватив Майкла!
— Містер Бішоп не тільки розкрив убивства Майкла, Пітера й Гелен Гардкаслів, але й запобіг убивству Фелісіті Меддокс, так ретельно прихованому, що про нього ані я, ані моє керівництво навіть не підозрювали, — проголошує Моровий Лікар. — Я не можу винуватити його в тому, що він відповів на запитання, які нам навіть не спадали на думку. А також я не можу карати людину, яка так ризикувала заради порятунку іншої. Я приймаю його відповідь. Тепер мені потрібна ваша. То хто вбив Евелін Гардкасл, Анно?
— Ви нічого не сказали про інші Ейденові втілення, — уперто наполягає вона. — Їх ви також відпустите звідси? Деякі ж лишилися живі. Якщо ми поквапимося, то, мабуть, іще встигнемо врятувати дворецького. А як щодо бідолашного Себастіана Белла? Він прокинеться зранку. Як же він буде без моєї допомоги?
— Ейден і є Себастіан Белл, який прокинеться зранку, — лагідно каже Моровий Лікар. — Усі ці люди — усього лише тіні, Анно. Тіні на стіні. Коли ви підете звідси, світло згасне й тіні зникнуть.
Вона кліпає.
— Повірте мені, Анно, — каже він. — Назвіть мені ім’я вбивці Евелін Гардкасл, і всі вони будуть вільні. У той чи інший спосіб.
— Ейдене? — Вона невпевнено озирається на мене, чекаючи на моє схвалення.
Я можу хіба кивнути. Емоції переповнюють мене, чекаючи на можливість вирватися назовні.
— Фелісіті Меддокс, — проголошує Анна.
— Ви вільні, — каже Моровий Лікар, зводячись. — Блекгіт більше не тримає вас.
Плечі мої тремтять. Не в змозі стриматися, я ридаю, звільняючись від восьми днів страху й страждань, виплакуючи їх із себе, наче отруту. Анна обіймає мене, але я не годен зупинитися. Нерви мої на межі, я відчуваю виснаження й полегшення водночас, мені лячно, що нас знову ошукали.
Якщо все інше в Блекгіті — омана, то чому це мусить бути правдою?
Я дивлюся на тіло Евелін, згадую, як бився в судомах Майкл в оранжереї, спантеличений вираз обличчя Стенвіна, коли Деніел застрелив його в лісі. Пітер і Гелен, Джонатан і Міллісент, Денс, Девіс, Рештон. Лакей і Коулрідж. Стільки мерців…