Як від цього втекти?
«Назвіть ім’я».
— Анно… — бурмочу я.
— Я тут, — каже вона, міцно обіймаючи мене. — Ми повертаємося додому, Ейдене. Ви це зробили. Ви свою обіцянку виконали.
Вона дивиться на мене, в очах ані крихти сумніву. Вона всміхається, радіє. Усього лиш один день, одне життя. А я ж бо вважав, що цього недостатньо, щоби звідси вибратися. Але, можливо, насправді це і є єдиний спосіб.
Не розтискаючи обіймів, Анна зводить очі на Морового Лікаря.
— І що тепер? — питає вона. — Я й досі пам’ятаю тільки те, що відбувалося сьогодні, починаючи з ранку.
— Ви все згадаєте, — каже Моровий Лікар. — Ви відбули свій реченець, отже, вам повернуть усе ваше майно, включно зі спогадами. Якщо ви цього побажаєте. Більшість воліють відмовитися від них і просто жити далі. Можливо, вам варто зважити таку можливість.
Анна замислюється над його словами, і я усвідомлюю, що вона й досі не знає, хто вона така й що зробила. Розмова буде важка. І зараз мені бракує на неї сил. Мені самому треба сховати Блекгіт у найглибший куточок пам’яті, у темряву, де живуть мої нічні жасні сни. Ще бозна-скільки часу знадобиться мені на те, щоб від нього звільнитися. Якщо Анну можна позбавити цих страждань принаймні ненадовго, то я це зроблю.
— Вам час іти, — каже Моровий Лікар. — Гадаю, ви й без того довго тут затрималися.
— Ви готові? — питає Анна.
— Готовий, — кажу я, і вона допомагає мені звестися.
— Дякую вам за все, — каже вона Моровому Лікареві, робить йому реверанс і йде. Він проводжає її поглядом, а потім віддає мені ліхтар Евелін.
— Її шукатимуть, Ейдене, — шепоче він. — Нікому не довіряйте й не дозволяйте собі пам’ятати. У кращому разі ці спомини вас покалічать, у гіршому…
Він не завершує фрази.
— Щойно опинитеся на свободі, біжіть і не зупиняйтеся. Це ваш єдиний шанс.
— А з вами що буде? — питаю я. — Навряд чи ваше керівництво зрадіє, коли дізнається про ваш учинок.
— Так, вони оскаженіють, — каже він весело. — Але сьогодні, схоже, хороший день, а в Блекгіті таких уже бозна-скільки не було. Думаю, я трохи потішуся, а про те, у яку ціну він мені стане, перейматимуся вже завтра. Воно настане невдовзі, воно завжди настає.
Він простягає мені руку.
— Щасти вам, Ейдене.
— І вам також, — кажу я, потискаю його долоню й виходжу в зливу.
Анна чекає мене на дорозі, прикипівши очима до Блекгіту. Вона здається такою юною, такою безтурботною, але це лише машкара. Під нею є інше обличчя, обличчя жінки, яку ненавидить півсвіту і якій я допоміг звільнитися.
У мені жевріє невпевненість, але хай там що вона зробила, хай там що чекає на нас попереду, ми здолаємо все це разом. Тут і зараз це єдине, що є важливим для мене.
— І куди ж нам іти? — питає Анна, поки я намагаюся підсвітити теплим полум’ям ліхтаря темний обшир лісу.
— Не знаю, — відповідаю я. — Напевне, це не має значення.
Вона бере мене за руку й легенько її потискає.
— Тоді рушаймо світ за очі.
І саме це ми й робимо. Крок за кроком просуваємося в темряву, освітлюючи собі шлях тьмавим світивом ліхтаря.
Я намагаюся уявити, що на мене чекає.
Родина, яку я полишив? Онуки, які виросли на оповідках про мій учинок? Чи просто ще один ліс і ще один маєток, загрузлий у таємницях? Сподіваюся, що ні. Сподіваюся, що мій світ зовсім інший. Що він незнаний і незбагненний такою мірою, що зараз, обмежений свідомістю Ґолда, я просто не здатний уявити його до пуття. Урешті-решт я тікаю не тільки від Блекгіту. Я тікаю від них. Від Белла й дворецького, від Девіса й Рейвенкорта, від Денса й Дербі. Від Рештона й Ґолда. Блекгіт — в’язниця, але вони кайдани.
«І ключі».
Своєю свободою я завдячую кожному з них.
А як щодо Ейдена Бішопа? Чи зобов’язаний я чимось йому? Людині, яка замкнула мене тут, щоб я міг катувати Аннабеллу Коулкер? Я не поверну йому його споминів, я цього певен. Завтра я побачу в дзеркалі його обличчя і якимось чином мені доведеться зробити це обличчя моїм. Задля цього мені доведеться розпочати все спочатку. Звільнитися від минулого, від нього, від помилок, яких він припустився.
«Звільнитися від його голосу».
— Дякую, — шепочу я ледь чутно, відчуваючи, як він полишає мене.
Це все схоже на сон. На диво, на яке й сподіватися не варто. Завтра мені не треба буде протистояти Лакеєві. Не треба буде рятувати Евелін Гардкасл. Не треба буде змагатися з Деніелом Коулріджем. Не буде годинника, що відраховує хвилини в будинку-головоломці. Замість неможливого мені доведеться перейматися буденним. Яка це розкіш — прокидатися в одному й тому самому ліжку чи приїжджати до сусіднього села, коли тобі заманеться. Яка це розкіш — сонячне світло. Щирість. Життя, яке не завершується вбивством.