Розгубившись, повертаюся до останнього, чим переймався той, ким я був раніше.
— Анно!
Хай хто ця жінка, достеменно саме вона є причиною того, що я зараз тут. Проте я не годен її уявити. Можливо, це моя дружина? Чи донька?
Жодне із цих припущень не здається мені правильним, але щось у цьому імені вабить мене. Я відчуваю, як воно ніби намагається скерувати кудись мій розум.
— Анно! — кричу я радше з відчаєм, ніж із надією.
— Рятуйте! — лунає жіночий крик у відповідь.
Я рвучко обертаюся на цей голос. У голові паморочиться, але ген далі між дерев я бачу її, убрану в чорну сукню жінку, яка мчить щодуху. Кілька секунд по тому я помічаю її переслідувача, що дереться за нею крізь чагарник.
— Ані руш! — горлаю я, але голос мій слабкий і зморений; його й не чути за їхнім тупотінням.
Через шок мене наче правець побив; коли нарешті я зриваюся навздогін зі швидкістю, якої й не сподівався від свого знесиленого тіла, ті двоє вже майже зникли з очей. І хоч як хутко я мчу за ними, наздогнати не можу.
Піт заливає мені чоло, струджені ноги не тримають, підтинаються, і я гепаюся в багнюку. Борсаюся в падолисті, насилу здіймаюся на рівні — саме вчасно, щоб почути її крик. Несамовитий, нажаханий, він затоплює ліс. І уривається після пострілу.
— Анно! — гукаю я нестямно. — Анно!
Відповіді немає — лише луна пострілу, що згасала.
Тридцять секунд. Саме стільки я зволікав після того, як угледів її вперше. Саме на цій відстані від неї перебував, коли її вбили. Тридцять секунд вагання, тридцять секунд, щоби втратити людину остаточно й назавше.
Помічаю в себе під ногами товстелезну гілляку. Піднімаю її, замахуюся на пробу — вага й відчуття шкарубкої кори під пальцями додають мені впевненості. Авжеж, проти пістолета зиску з такої зброї буде мало, але це все одно ліпше, ніж вештатися лісом голіруч. Я й досі задихаюся, і досі тремчу після пробіжки, але відчуття провини тягне мене туди, звідкіля пролунав крик Анни. Намагаючись не шуміти, відсуваю похиле гілля, видивляючись те, чого бачити мені насправді зовсім не хочеться.
Ліворуч від мене хрускає гілка.
Затамовую дух, несамовито дослухаючись.
І знову лунає тріск. Чути, як хтось крокує падолистом і сушнею, обходячи мене з тилу.
Кров холоне в жилах, я ціпенію. Не наважуюся озирнутися.
Хрускіт гілок дедалі ближчає, зовсім упритул за спиною я чую неглибоке дихання. Ноги мої підтинаються, ломака випадає з рук.
Я зараз помолився б, але слова пригадати годі.
Тепле дихання торкається шиї. Відчуваю запах алкоголю й цигарок, душок немитого тіла.
— На схід, — хрипить чоловік, кладучи щось важке мені в кишеню.
Він відступає, кроки віддаляються в гущавину, а я сповзаю долі, притискаюся чолом до багнюки, вдихаю запах вологого падолисту й гниляччя. Щоками струменять сльози.
Полегшення, яке я відчуваю, просто принизливе; це боягузтво жалюгідне. Я навіть не зважився глянути своєму мучителеві в очі. Ну що я за людина така?!
Лише за кілька хвилин страх відступає достатньою мірою, щоб я зміг поворухнутися. Але й тепер мушу на якийсь час прихилитися до найближчого дерева, щоб перепочити. Подарунок убивці своєю вагою відтягує мені кишеню. Боячись того, що можу в ній знайти, занурюю руку й видобуваю назовні срібний компас.
— Отакої… — видихаю здивовано.
Скельце тріснуте, метал у подряпинах, на тильному боці гравірування — ініціали «С. Б.». Не розумію, що вони означають, але вказівки вбивці недвозначні.
Мені треба скористатися компасом і рушати на схід.
Кидаю провинний погляд на ліс. Тіло Анни має бути десь неподалік, але мене лякає те, як відреагує вбивця, якщо я наткнуся на нього. Можливо, саме тому я й досі живий — бо не спробував підступитися ближче. Чи й справді мені аж так кортить випробовувати, наскільки вистачить милосердя душогуба?
«Якщо тільки це й справді милосердя».
Дуже довго дивлюся на тремку стрілку компаса. Я майже ні в чому наразі не впевнений, але достеменно знаю, що вбивцям милосердя не притаманне. Байдуже, у яку гру він грає, — я не можу довіряти його пораді, дослухатися до неї не варто. Але якщо я цього не зроблю… Знову роздивляюся ліс. Хоч куди кинь оком — усюди все однакове: самі дерева, яким кінцяйкраю немає, і похмуре небо.
«Це ж якою мірою треба заблукати, щоб дати змогу дияволові показати тобі шлях додому?»