— На вас напали?! — шоковано перериває мене Евелін. — Тут?! Чому?
— Не знаю, але, сподіваюся, Мадлен розповість, хто саме дав їй ту записку. Може, вона прочитала її.
— Усі «може» тут виключені цілком і повністю, — каже Евелін. — Мадлен жила зі мною в Парижі. Вона дуже віддана, кумедна, але покоївка з неї просто жахлива. Схоже, читання чужих листів вона вважає однією з пільг власної посади.
— Ви до неї дуже поблажливі, — зауважую я.
— Змушена, бо не можу їй добре платити, — відказує на це Евелін. — А коли вона переповість вам, що було в тій записці, що далі?
— Розкажу про все поліції, — кажу я. — І, сподіваюся, зможу нарешті забути про цю справу.
Повертаючи ліворуч біля похиленого дороговказу, ми крокуємо до лісу вузенькою стежкою, кривуляємо якимись манівцями, аж нарешті я розумію, що зворотний шлях уже не знайду.
— Ви впевнені, що ми йдемо правильною дорогою? — запитую нервово, відсуваючи від обличчя похилену гілку. Остання прогулянка лісом вартувала мені власних споминів.
— Ми йдемо за позначками, — відповідає вона, смикнувши клаптик жовтої тканини, прицвяшений до дерева. Такі самі ганчірки, тільки червоні, допомогли мені вранці вибратися до Блекгіту, і спомин про це мене лякає.
— Це мітки, — пояснює вона. — Ними користуються лісники, щоб не заблукати. Не хвилюйтеся. Я не заведу вас до глушини.
Щойно вона це промовляє, як ми виходимо на галявинку, посеред якої я бачу кам’яний колодязь. Дерев’яний дашок давно вже завалився, залізне руків’я коловорота, за допомогою якого колись піднімали цебро, зараз іржавіє в багнюці, майже сховане під падолистом. Евелін радісно плескає в долоні, лагідно торкається мохастих каменів. Вона, вочевидь, сподівається, що я не помітив клаптика паперу, встромленого в тріщину мурівлі, і того, як хутко накрила його пальцями. Не бажаючи ставити під загрозу дружні стосунки, я квапливо відводжу очі, коли вона озирається на мене. Напевне, серед гостей у неї є залицяльник, і, хоч як мені соромно, я заздрю й цьому таємному листуванню, і самим дописувачам.
— От, будь ласка, — каже Евелін, театрально змахнувши рукою. — На зворотному шляху Мадлен достеменно йтиме цією галявиною. Чекати вже недовго. Вона має повернутися о третій, щоб допомогти привести до ладу бальну залу.
— Де ми? — питаю я, роззираючись.
— Це колодязь бажань, — відповідає вона, схиляється й зазирає в чорноту. — Ми з Майклом учащали сюди дітьми. Загадували бажання, кидаючи камінчики.
— І чого ж саме бажала юна Евелін Гардкасл? — питаю я.
Вона супить чоло: моє запитання її спантеличує.
— Знаєте, от хоч убийте, не пригадаю, — каже вона. — Чого може бажати дитина, у якої є все?
«Те саме, чого й усі, — мати ще більше».
— Навряд чи я спромігся б вам відповісти, навіть якби все пам’ятав, — кажу всміхаючись.
Евелін обтрушує руки від бруду й запитально дивиться на мене. Я бачу, що в ній нуртує цікавість, бачу, що в її душі палає радість від зіткнення з чимось незвичним і несподіваним там, де щойно все було так добре знайоме. І з раптовим спалахом розчарування усвідомлюю, що наразі я тут, у її компанії, лише через те, що розважаю її.
— А ви не міркували над тим, що робитимете, якщо пам’ять не повернеться? — допитується вона, намагаючись пом’якшити різкість запитання лагідним тоном, яким його ставить.
Тепер моя черга почуватися спантеличеним. Відколи моя початкова розгубленість минула, я намагався не думати про власний стан. Узагалі-то втрата споминів радше дратувала мене, ніж здавалася аж такою трагедією. От лише неспроможність згадати Анну виявилася чимось більшим за звичайну незручність. Наразі, під час спроб відродити Себастіана Белла, я знайшов двох друзів, Біблію з примітками й замкнену скриню. Щось не вельми багато як для сорока років життя. У мене нема ані дружини, яка ридма ридає, оплакуючи наше спільне минуле, ані дитини, яка боїться, що батько, якого вона так любила, уже ніколи не повернеться. З такого погляду життя Себастіана Белла не така вже велика втрата й не такий уже серйозний привід для смутку.
Десь у лісі хрускає гілка.
— Лакей, — каже Евелін.
Кров одразу стигне в моїх жилах: я згадую попередження Морового Лікаря.
— Перепрошую? — вигукую, несамовито вдивляючись у хащі.
— Чуєте хрускіт? Це лакей, — пояснює вона. — Збирає хмиз. Просто сором та й годі, еге ж? Нам у маєтку бракує челяді, щоб забезпечити дровами всі каміни, тому гості змушені відряджати власних лакеїв запасатися ними.
— Лакеїв? Це ж скільки їх?