— Кожна із запрошених родин має по челяднику, але приїхали ще не всі, — каже вона. — Наразі в маєтку сім чи вісім лакеїв.
— Вісім? — перепитую придушено.
— Любий Себастіане, вам зле? — питає Евелін, помітивши мій страх.
За інших обставин мене потішила б ця турбота, ця приязнь, але зараз її увага змушує мене ніяковіти. Як пояснити їй, що химерний чолов’яга, убраний у стрій морового лікаря, попередив, що мені треба стерегтись якогось Лакея, тож тепер від самого цього слова мене охоплює потойбічний жах?
— Перепрошую, Еві, — кажу, сумно похитавши головою. — Мені ще треба багато чого вам розповісти, але не тут і не зараз.
Мені несила витримати її запитальний погляд, тому я роззираюся, щоб змінити тему. Помічаю три стежини, що розходяться звідси, гублячись у лісі. Одна з них веде просто крізь хащі до водойми.
— А оце там?..
— Озеро, — каже Евелін, дивлячись повз мене. — Те саме озеро. Те, біля якого мого брата вбив Чарлі Карвер.
Між нами западає тремка тиша.
— Перепрошую, Еві, — кажу нарешті, соромлячись того, як стримано звучить мій голос.
— Не подумайте, що я чудовисько, але це сталося так давно, що вже здається майже нереальним, — каже вона. — Я навіть обличчя Томасове не можу пригадати.
— Майкл висловився дуже схоже, — кажу я.
— Не дивно: він іще й молодший від мене на п’ять років. — Вона обіймає себе за плечі, голос звучить відсторонено. — Я мала пильнувати Томаса того ранку, але мені кортіло покататися верхи, а він завше надокучав мені. Тому я вигадала для дітлашні гру — відрядила їх шукати скарби — і полишила самих. Якби ж то я не була така егоїстка, він би не пішов до того озера й не потрапив би в Карверові лабети. Ви не уявляєте, як ці думки мучили мене все дитинство. Я не могла спати, майже не їла. Не відчувала жодної емоції, окрім злості й провини. Я лютилася на всіх, хто намагався заспокоїти мене.
— І що ж змінило ситуацію?
— Майкл, — усміхається вона задумливо. — Я паскудно до нього ставилася, просто жахливо, але він підтримував мене, хай там що я верзла. Він бачив, що я зажурена, і прагнув мене розрадити. Я навіть не певна, що він розумів, що відбувалося. Ні, певна річ, що не розумів. Він просто був такий милий, що це не дало мені остаточно збожеволіти.
— То ви саме тому поїхали до Парижа, щоб бути подалі звідси?
— Це був не мій вибір. Батьки відрядили мене туди за кілька місяців по тому, як усе сталося, — мовить вона, кусаючи губу. — Вони не могли мені пробачити, та я й сама не могла б ніколи цього зробити, якби залишилася. Так, це мусило бути таке собі покарання, але насправді моє вигнання стало радше проявом милосердя.
— Але ви повернулися?
— Ви кажете так, наче в мене був вибір, — мовить вона гірко, зав’язуючи шарф, бо на галявину вривається зимний вітер. — Батьки наказали мені повернутися, вони навіть погрожували виключити мене із заповіту, якщо я відмовлюся. Коли це не спрацювало, вони пригрозили, що викинуть звідти Майкла. Отже, я й повернулася.
— Я не розумію, чому вони так жахливо повелися, а потім улаштували святкування на честь вашого повернення.
— Святкування? — питає вона, похитавши головою. — Любий мій, та ви й справді гадки не маєте, що тут відбувається, еге ж?
— Можливо, якщо ви…
— Завтра виповнюється дев’ятнадцять років, відколи було вбито мого брата, Себастіане. Не знаю чому, але батьки вирішили відзначити цю дату, повернувшись до будинку, де все сталося, і запросили всіх тих, хто гостював тут того самого дня…
Голос її бринить від гніву, від прихованого болю, який мені кортить угамувати. Вона відвертається, щоб глянути на озеро. Блакитні очі блищать.
— Вони влаштували поминки, але вдають, ніби це вечірка, ще й на мою честь… і, як на мене, це може означати хіба одне: на мене чекає щось жахливе, — веде вона далі. — Це не святкування, а покарання, свідками якого стануть півсотні людей, вичепурені, наче ті пави.
— Невже ваші батьки й насправді такі лихопомні? — питаю вражено.
Мене поймають ті самі відчуття, що й сьогодні вранці, коли я побачив, як розбилася об шибу пташка: нестримний жаль, змішаний з гіркотою через те, яке несправедливе й несподівано жорстоке життя.
— Матір надіслала мені сьогодні зранку записку, запросила на прогулянку біля озера, — каже вона. — А сама не прийшла. Либонь, навіть і на думці не мала приходити. Просто хотіла, щоб я стояла, сама-самісінька, там, де це сталося, і згадувала. Це достатня відповідь на ваше запитання?
— Евелін… Я… Я не знаю, що сказати.
— А не треба нічого казати, Себастіане. Заможність отруює душу, а мої батьки вже давно заможні. Так само, як і більшість гостей, які будуть на цій вечірці, — мовить Евелін. — Їхні манери — машкара, варто б вам не забувати про це.