— Певна річ, що ні, — відповідаю я, нервово роззираючись. — Відверто кажучи, я геть про це забув. І що вона сказала?
— Тільки те, що записку дала їй місіс Драдж, наша куховарка. Я й з нею окремо поговорила. Вона розповіла, що записку лишили на кухні, але хто саме, вона не знає. Надто вже багато люду там вешталося.
— А Мадлен її прочитала?
— Певна річ, — усміхнувшись, відповідає Евелін. — Навіть не зашарілася, коли це визнала. Записка була дуже коротенька: мовляв, приходьте мерщій до звичайного місця.
— Оце й усе? Без підпису?
— Так. Вибачте, Себастіане, я сподівалася, що зможу потішити вас ліпшими новинами.
Ми дістаємося гробівця у віддаленому кінці цвинтаря — величезного мармурового огрому, який охороняють двійко понівечених янголів. З простягнутої руки одного з них звисає ліхтар, блимає в темряві, але освітлювати тут йому нема чого. Цвинтар порожній.
— Можливо, Анна запізнюється? — припускає Евелін.
— Тоді хто залишив тут запалений ліхтар? — питаю я.
Серце в мене заходиться, я плуганюся по кісточку в падолисті, пруг штанів від того вже геть вологий. Годинник Евелін підтверджує, що вже час, проте Анни немає. Лише цей бісів ліхтар, що рипить, погойдуючись під вітром. Чверть години чи навіть більше ми незрушно стовбичимо в колі світла, видивляючись Анну — вона ввижається нам то в рухливих тінях, то в листі похилених гілок, які ворушить вітер.
Ми знову й знову торкаємося плеча одне одного, привертаючи увагу до раптового звуку, до переляканої тваринки в чагарнику.
Що довше ми чекаємо, то важче втримуватися від лячних думок.
Доктор Діккі вважав, що рани на моїй руці з’явилися внаслідок того, що я намагався захиститися від нападу, відбивався від озброєної ножем людини. А що, як Анна не друг, а ворог? Може, саме тому я запам’ятав її ім’я? Хтозна, раптом це вона написала ту записку, яку мені принесли вчора за вечерею, а тепер заманила мене сюди, щоб завершити розпочате напередодні?
Під навалою цих думок моя й без того крихка мужність іде тріщинами, порожнечу під нею заповнює страх. Тільки присутність Евелін змушує мене триматися на рівних, її відвага допомагає мені встояти.
— Не схоже, що вона прийде, — каже Евелін.
— Еге ж, мабуть, що ні, — кажу я стиха, приховуючи власне полегшення. — Напевне, пора вирушати назад.
— Так, схоже на те, — погоджується вона. — Мені дуже шкода, любий.
Тремкими пальцями беру ліхтар з янголової руки та йду за Евелін до брами. Ми встигаємо пройти лише кілька кроків, коли Евелін хапає мене за руку й опускає ліхтар до землі. Світло падає на падолист, залитий кров’ю. Опустившись навколішки, я розтираю липку рідину між великим і вказівним пальцями.
— Онде ще, — каже Евелін стиха.
Вона йде за бризками крові до найближчого надгробка. Там щось виблискує з-під листя. Я розгрібаю його й бачу компас, той самий, що сьогодні вранці вивів мене з лісу.
Він заплямований кров’ю, скло розбите, але стрілка вперто показує на північ.
— Це той компас, що його вам дав убивця? — стиха питає Евелін.
— Так, — кажу я, зважуючи його в долоні. — Його сьогодні вранці забрав у мене Деніел Коулрідж.
— А тепер, схоже, хтось відібрав його вже в нього.
Хай там про яке лихо збиралася попередити мене Анна, її воно спіткало першою, і якимось чином із цим був пов’язаний Деніел Коулрідж.
Евелін кладе руку мені на плече й сторожко вдивляється в темряву за колом світла від ліхтаря.
— Гадаю, ліпше випровадити вас із Блекгіту, — каже вона. — Повертайтеся до своєї кімнати, а я організую для вас карету.
— Мені треба знайти Деніела, — заперечую я мляво. — І Анну.
— Тут відбувається щось жахливе, — сичить вона. — Ваше поранення, наркотики, Анна, а тепер іще цей компас. Це все фрагменти якоїсь гри, правила якої нам невідомі. Ви маєте поїхати, Себастіане, заради мене! Хай із цим усім розбирається поліція!
Я киваю. Мені бракує сил опиратися. Анна була єдиною причиною, через яку я залишився, жалюгідні рештки моєї відваги переконали мене, що справа честі — погодитися на цю в таємничий спосіб організовану зустріч. Окрім цього, мене тут нічого не тримає.
Ми повертаємося до Блекгіту мовчки. Евелін іде попереду, спрямувавши револьвер у темряву. Я мляво йду за нею, наче вірний пес. І вже незабаром прощаюся з нею й відчиняю двері до своєї спальні.
Тут дещо змінилося.
На моєму ліжку стоїть коробка, перев’язана червоною стрічкою. Я розв’язую її, легенько смикнувши. Коли зсовую кришку, шлунок мій стискається й жовч підступає до горла.