У коробці дохлий кріль, простромлений ножем для м’яса. Кров запеклася на дні коробки, заплямувала хутро мертвої тваринки й майже наполовину приховує пришпилену до вуха записку.
Від вашого друга Лакея.
Чорнота хлюпає мені в очі.
За мить я непритомнію.
9
Оглушливий гуркіт змушує мене підскочити, затуливши вуха долонями. Кривлячись, роззираюся, шукаючи джерело шуму, і розумію, що вночі мене перенесли до іншої кімнати. Замість просторої спальні з ванною й затишним каміном я опинився в крихітній кімнатці з вибіленими стінами й вузьким залізним ліжком; крізь маленьке віконечко сотається тьмяне світло. Біля стіни навпроти височіє комод, а поряд з ним звисає з гачка на дверях поношений брунатний шлафрок.
Сідаю на ліжку, ступні торкаються зимної кам’яної підлоги, мене беруть сироти. Після мертвого кролика в мене враз виникає підозра, що Лакей вигадав якусь нову чортівню, але цей невгамовний шум заважає зосередитися.
Вдягаю шлафрок, мало не задихнувшись від смороду дешевого одеколону, і визираю в коридор.
Підлога вимощена розтрісканими кахлями, побілка на стінах узялася пухирями від вільгості. Вікон тут немає, тільки лампи плямують усе навкруги каламутно-жовтим тремким світлом. Гамір гучнішає; затуляючи вуха, іду на звук, і дістаюся нижнього майданчика розтрісканих дерев’яних сходів, що ведуть нагору, до будинку. На дошці, що висить на стіні, підвішено кількадесят великих бляшаних дзвоників, під кожним є табличка з назвою приміщення. Дзвоник, що відповідає за парадні двері, трясеться так, що мені на мить стає лячно — а що, як підмурівки маєтку не витримають?
Затискаючи вуха долонями, дивлюся на дзвінець, але єдина можливість припинити це деренчання — це зірвати його зі стіни… або відчинити вхідні двері. Затягаючи пасок шлафрока, кваплюся сходами вгору й опиняюся у віддаленому кінці вестибюля. Тут набагато тихіше, вервечка челяді простує звільна, тримаючи в руках букети квітів та інші прикраси. Мабуть, вони так заклопотані прибиранням після вчорашнього балу, що навіть не чують шуму.
Роздратовано струшую головою й відчиняю двері, щоб просто перед собою побачити доктора Себастіана Белла.
Очі в нього нарвані, він вимоклий до рубця й тремтить від холоду.
— Мені потрібна ваша допомога! — вигукує він нажахано.
Мій світ зникає.
— Чи є у вас телефон? — веде він далі, в очах його відчай. — Треба викликати поліцію!
Це просто неможливо.
— Та не стовбичте ви бовваном, хай вам грець! — кричить він, струшує мене за плечі, і навіть крізь піжаму я відчуваю, що пальці в нього геть крижані.
Не дочекавшись відповіді, він проштовхується повз мене до вестибюля й роззирається.
Я намагаюся усвідомити, що саме бачу.
Це я.
Це я вчора.
До мене хтось звертається, хтось смикає мене за рукав, але я не здатний зараз зосередитися ні на чому, окрім цього самозванця, з одягу якого на підлогу скрапує вода.
Деніел Коулрідж з’являється на горішньому майданчику сходів.
— Себастіане? — вигукує він і спускається, тримаючись однією рукою за бильця.
Я дивлюся на нього, чекаючи на якийсь підступ, якусь підказку, сподіваючись, що все це жарт, вистава, але він легко, точнісінько як учора, збігає сходами, такий самий упевнений, такий самий загальний улюбленець.
Мене знову смикають за руку. У полі зору з’являється покоївка. Вона стривожено дивиться на мене, губи ворушаться. Спантеличено кліпаю й зосереджуюся, і аж тоді нарешті чую, що саме вона каже.
— Містере Коллінз, чи з вами все гаразд? Містере Коллінз?
Її обличчя мені знайоме, але я не можу пригадати звідки.
Дивлюся понад її головою на сходи. Деніел уже веде Белла до спальні. Усе відбувається точнісінько так, як учора.
Відсахнувшись від покоївки, кваплюся до дзеркала на стіні. На відображення просто несила дивитися. Обличчя попечене, шкіра понівечена й груба, наче шкірка якогось фрукта, що надто довго пролежав на сонці. Я знаю цього чоловіка. Якимось чином я став дворецьким.
Серце в мене аж заходиться. Розвертаюся до служниці.
— Що зі мною відбувається? — бурмочу затинаючись і хапаюся за горло, здивований хрипким голосом з північною говіркою, що з нього рветься.
— Сер?
— Як?..
Але я питаю не в тієї людини. Он вона, відповідь — забрьохана, крокує до Себастіанової спальні.
Підхопивши поли шлафрока, кваплюся за тими двома, за слідами з листя й брудними калюжками дощової води. Служниця знову мене гукає. Устигаю піднятися до половини сходів, коли вона обганяє мене й заступає шлях, упираючись обома долонями мені в груди.