«У неї весь фартух був заплямований джемом».
Усе відбувається наче якось уповільнено: слоїчок із джемом вислизає з рук Люсі й падає на підлогу, скляні друзки розлітаються по всій кухні, краплі джему забрьохують фартух.
— А хай тобі грець, Люсі Гарпер! — роздратовано кричить хтось.
Перекинувши стілець, я мчу геть із кухні, ген коридором і сходами на перший поверх. Я так поспішаю, що, завернувши за ріг до гостьового коридору, стикаюся з жилавим чоловіком. Чорне кучеряве волосся лізе йому просто в очі, біла сорочка зашмарована вугіллям. Перепросивши, зводжу на нього погляд.
Це Ґреґорі Ґолд. Лють огортає його, ніби плащем, очі божевільні, сам він аж трясеться він гніву, обличчя несамовите. Надто запізно я згадую, що зараз відбудеться, який вигляд мав дворецький після того, як на нього накинулося це чудовисько.
Я намагаюся позадкувати, але він хапає мене за шлафрок довгими пальцями.
— Не треба…
Перед очима все розпливається, світ перетворюється на кольорову пляму й спалах болю. Я врізаюся в стіну, потім падаю на підлогу, з розбитої голови тече кров. Ґолд височіє наді мною, стискаючи залізну коцюбу.
— Будь ласка, — благаю я, намагаючись відповзти якнайдалі він нього. — Я не…
Він кóпає мене в бік, і повітря з легень де й дівається. Я скидаю руку, намагаюся щось сказати, благаю, але це, здається, лише викликає ще нестримнішу лють. Він кóпає мене дедалі дужче й дужче, допоки нарешті я просто скручуюся ковтушком, а він і надалі виливає на мене свій гнів. Я ледве дихаю, майже нічого не бачу. Ридаю, похований у своєму болю.
А потім, на щастя, непритомнію.
10
Темно, фіранка на вікні тріпотить від подиху безмісячної ночі. Простирадла м’які, ліжко зручне, із запоною.
Стискаю пухову ковдру, всміхаюся.
Мені наснився поганий сон, оце й усе.
Повільно, удар за ударом, серце вгамовується. Присмак крові в роті тане разом із залишками сну. За кілька секунд я згадую, де я, а відтак помічаю темний силует високої людини в кутку кімнати.
Дух мені перехоплює.
Висунувши руку з-під ковдри, тягнуся до нічного столика за сірниками, намагаюся їх намацати, але вони наче вислизають з-під моїх пальців.
— Хто ви? — питаю в темряви, не в змозі приховати трем у власному голосі.
— Друг.
Голос чоловічий, приглушений і глибокий.
— Друзі не ховаються в пітьмі, — заперечую я.
— А я й не стверджував, що я саме ваш друг, містере Девіс.
Мацаю наосліп, мало не зіштовхнувши гасову лампу зі столика. Намагаючись утримати її, натрапляю нарешті на сірники, що, виявляється, ховалися за нею.
— Світло можна не запалювати, — каже темрява. — Воно вам не зарадить.
Тремкою рукою запалюю сірник, наближаю вогник до лампи. За склом спалахує полум’я, змушуючи тіні зачаїтися по кутках і освітлюючи мого відвідувача. Це той самий чоловік у строї морового лікаря, з яким я вже зустрічався. Світло допомагає роздивитися дрібниці, які я проґавив у напівтемряві кабінету. Його плащ заяложений і добряче пошарпаний, циліндр і порцелянова дзьобата машкара цілком ховають обличчя, лишаючи на видноті самі лиш очі. Руки в рукавичках стискають чорний ціпок, який інкрустовано срібним написом по всій довжині, але літери занадто дрібні, звіддаля я не можу прочитати, що саме написано.
— Ви спостережливі, це добре, — зауважує Моровий Лікар.
Десь у будинку чути кроки. Я міркую над тим, чи вистачить самої моєї уяви, щоб створити ці побутові деталі аж такою мірою химерного сну.
— Що в біса ви робите в моїй кімнаті? — обурено питаю я, сам дивуючись власній відвазі.
Людина в дзьобатій машкарі перестає роздивлятися довкола, знову втуплюється в мене.
— На нас чекає робота, — каже цей чоловік. — Я маю загадку, яка потребує відгадки.
— Мабуть, ви мене з кимось переплутали, — гиркаю злісно. — Я лікар.
— Ви були лікарем, — озивається він. — Потім — дворецьким. Сьогодні ви світський гультяй, а завтра будете банкіром. Але ніхто з них не має жодного стосунку ані до вашої справжньої зовнішності, ані до того, ким ви є. Коли ви прибули до Блекгіту, вас позбавили й власної подоби, і власної особистості. Повернуть їх вам тільки після того, як ви полишите маєток.
Засунувши руку до кишені, він видобуває малесеньке дзеркальце й швиргає його на ліжко.
— От, самі гляньте.
Дзеркало тремтить у мене в руці. У ньому відбивається молодик з дуже яскравими синіми очима й просто фантастично порожнім поглядом. Відбиток у свічаді — це не Себастіан Белл і не дворецький з попеченим обличчям.