— Його звати Дональд Девіс, — каже Моровий Лікар. — Він має сестру на ймення Ґрейс і найкращого друга на ймення Джим. А ще не любить арахісу. Цей день ви проведете в подобі Девіса, а завтра, коли прокинетеся, станете кимось іншим. Отаким-от чином усе це й улаштовано.
Отже, це таки був не сон, це й справді сталося. Я прожив той самий день двічі в тілах двох різних людей. Я сам із собою розмовляв, сам собі дорікав і дивився на себе чужими очима.
— Я що, божеволію? — питаю, дивлячись на нього поверх дзеркальця; голос у мене зривається.
— Ні, певна річ, — озивається Моровий Лікар. — Божевілля стало б для вас порятунком, а врятуватися з Блекгіту можна лише в єдиний спосіб. Саме тому я тут. Маю для вас пропозицію.
— Нащо ви це зі мною зробили?! — вигукую я.
— Мені лестить припущення, що саме мені ви зобов’язані всім, що відбувається, але це не я доклав руку до того, що ви потрапили до Блекгіту.
— А хто тоді?
— Ті, з ким вам немає сенсу зустрічатися. І потреби в цьому також немає, — каже він, недбало змахнувши рукою. — Отже, щодо моєї пропозиції…
— Мені треба поговорити з ним.
— З ким саме?
— З людиною, яка запроторила мене сюди, з людиною, яка може мене звільнити, — кажу крізь зціплені зуби, намагаючись опанувати себе.
— Першої давно вже тут немає, а от друга — просто перед вами, — каже він, обіруч ударяючи себе в груди. Можливо, це через його стрій, але жест здається якимось штучним, театральним. У мене раптом виникає враження, що я граю в п’єсі, де всім, окрім мене самого, відомий текст ролей.
— Лише я знаю, як саме ви можете врятуватися з Блекгіту, — каже він.
— Оце і є ваша пропозиція? — питаю я підозріло.
— Саме так. Хоча я радше назвав би це загадкою, а не пропозицією, — каже він, видобуває з кишені годинник і дивиться на циферблат. — Сьогодні ввечері на балу декого вб’ють. Убивство буде схоже на нещасний випадок, а отже, убивцю не піймають. Відновіть справедливість, і я поясню вам, як звідси вибратися.
Я ціпенію, учепившись у простирадло.
— Якщо ви й справді здатні мене звільнити, то якого дідька просто цього не зробите, хай вам грець! — вигукую я. — Нащо всі ці ігри?
— Тому що вічність — це дуже нудно, — каже він. — Чи, може, через те, що гра — це важлива її частина. Можете поміркувати над цим, як буде час. Але не зволікайте, містере Девіс. Цей день повторюватиметься вісім разів, і ви проживете його в подобах восьми різних людей. Першим був Белл, другим — дворецький, третім — Девіс. Це означає, що у вас залишилося ще п’ять утілень. На вашому місці я б поквапився. Як знайдете відповідь і докази, прийдете до озера об одинадцятій вечора. Я чекатиму на вас.
— Я не збираюся грати в ці ігри вам на посміх! — гарчу я, нахиляючись до нього.
— Можете не грати, щоб мені дошкулити, але мусите дещо знати: якщо ви не розгадаєте цієї загадки до півночі свого перебування в останній, восьмій подобі, ми позбавимо вас споминів і повернемо в тіло доктора Белла. І тоді все це почнеться наново.
Він знову дивиться на годинник, а відтак укидає його назад у кишеню, роздратовано цокнувши язиком.
— Це ж треба, як спливає час! Якщо ви готові зі мною співпрацювати, у наступну нашу зустріч я відповім іще на деякі з ваших запитань.
У вікно вривається вітер, гасить світло, огортаючи нас темрявою. Коли я намацую сірники й запалюю лампу, Морового Лікаря вже немає.
Збентежений і наляканий, як ошпарений, схоплююся з ліжка, рвучко відчиняю двері спальні, виходжу до зимного коридору.
Тут темно. Можливо, він стоїть за п’ять кроків від мене, а я все одно не годен його помітити.
Зачинивши двері, мчу до гардероба й напинаю на себе перше-ліпше, що трапляє під руку. Хай ким я є, цей хлопець худорлявий, невисокий і надає перевагу яскравим кольорам. Урешті-решт я опиняюся вбраним у лілові штани й помаранчеву сорочку, ще й у жовту камізельку. У глибині шафи знаходжу пальто й шарф, одягаю їх, а відтак виходжу.
Убивство вранці, маскарад увечері, загадкові записки, обпечені дворецькі — хай там що тут відбувається, я не збираюся дозволяти, щоб мене смикали, наче маріонетку на шворці.
Треба забиратися з цього будинку.
Годинник на горішньому майданчику сходів зморено показує стрілками на 3:17 ранку, несхвально цокаючи у відповідь на мій поспіх. Шкода, що доведеться будити стайничого о такій нелюдській порі, але іншого способу втекти з цього божевілля немає. Отже, я перестрибую через сходинки, зашпортуюся — які аж до кумедного маленькі ступні в цього павича!
Під час буття Беллом і дворецьким я такого не відчував. Мені затісно в цьому тілі, воно наче розлазиться по швах просто на мені.