Скло заливає дощем, я знову визираю з вікна, щоб перевірити, куди саме їду. Фари освітлюють ґрунтівку, укриту падолистом і буреломом, дорогою вирують потоки води. Навіть попри небезпеку, я щосили тисну на педаль газу — моя тривога змінюється піднесенням. Після всього, що сталося, я нарешті вибрався з Блекгіту, кожна подолана миля цієї бакаюватої дороги відносить мене далі й далі від тамтешнього божевілля.
Ранок приходить непевним сірястим досвітком, який не освітлює місцевість, а радше затьмарює її ще дужче. На щастя, принаймні дощ ущухає.
Як і казав стайничий, дорога пряма, ліс нескінченний. Десь там, у хащі, убивають дівчину й приходить до тями Белл, ставши свідком цього. Убивця пощадить його й дасть срібний компас, який покаже на місце, де відбувається щось незбагненне, і Белл, повівшись як дурень, вирішить, ніби дивом урятувався. Але як я можу водночас бути в лісі й у цьому авті… а між тим іще й дворецьким?
Руки міцніше стискають кермо. Якщо я міг розмовляти з дворецьким, коли був Себастіаном Беллом, тоді, мабуть, той, ким я мав стати завтра, уже в Блекгіті. Може, ми навіть зустрічалися. І не тільки той, ким я буду завтра, але й той, ким я буду післязавтра, і за два дні… Якщо це й справді так, тоді хто я? Хто вони? Чи ми окрушини тієї самої душі, кожна з яких відповідальна за гріхи іншої, чи геть різні люди, бліді копії якогось давно забутого оригіналу?
Стрілка, що сигналізує про рівень пального, наближається до червоної позначки, коли з-за дерев виповзає густий туман і сповиває шлях. Мій недавній тріумф де й дівається. Мені давно вже слід було дістатися селища, але вдалині не видно жодного димаря, і лісу немає кінця й краю.
Нарешті авто здригається й зупиняється, зі скреготом сконавши. Завмирає лише за кілька кроків від Морового Лікаря, чий чорний плащ разюче контрастує з білою габою туману, з якої він з’явився. Ноги затерпли, спина болить, але лють виштовхує мене з автівки.
— Ну що, не набридло ще клеїти дурня? — питає Моровий Лікар, обіруч спираючись на ціпок. — Ви могли стільки зробити в цій подобі, а натомість згаяли час на цій дорозі, нічого не домігшись. Блекгіт не відпустить вас, хоч як ви намагаєтеся зірватися з повідця. До того ж ваші суперники просуваються у своїх розслідуваннях.
— То, виявляється, у мене ще й суперники є? — кажу зневажливо. — Судячи з усього, у вас іще таких козирів у рукаві приховано достолиха? Спершу ви мені сказали, що я тут у полоні, а тепер з’ясовується, що в маєтку відбувається ціле змагання за право втекти!
Підступаюся, маючи на меті витрусити з нього власне право на свободу.
— Ви досі не збагнули? — питаю я. — Мені начхати на ваші правила, тому що я не збираюся грати в цю гру. Або ви даєте мені змогу звідси забратися, або я примушу вас пожалкувати про те, що я тут залишився.
Мене відділяють від нього два кроки, коли він спрямовує на мене ціпок. Його кінчик зависає в дюймі від моїх грудей, але чомусь це лякає дужче, ніж спрямована просто на мене гармата. Сріблясті літери гравірування мерехтять, ніби випалюючи туман довкола. Я відчуваю жар навіть крізь одяг. Якби він хотів, я певен: цей його непримітний ціпок міг би пропалити мене наскрізь.
— Дональд Девіс завжди поводиться наче хлопчисько, — цокає він язиком, спостерігаючи за тим, як я нервово задкую на крок. — Але у вас немає часу на його витребеньки. У цьому будинку замкнені ще двоє людей, які так само, як і ви, прибирають подоби гостей або челяді. Вибратися звідси зможе лише один із вас, і це буде той, хто першим дасть відповідь на поставлене мною запитання. Розумієте нарешті? Шлях до втечі — це не ця ґрунтівка, це я. Тож, якщо вам так конче треба, тікайте. Бігтимете, скільки стане сил, а тоді прокидатиметеся в Блекгіті знову й знову й тоді затямите раз і назавше, що тут немає нічого випадкового, не існує жодної лазівки. Ви лишатиметеся тут, доки на це буде моя воля.
Опустивши ціпок, він видобуває кишеньковий годинник.
— Незабаром знову поговоримо, коли ви трохи вгамуєтеся, — каже він, знову ховаючи його. — Спробуйте використовувати ваші подоби розумніше. Ваші суперники кмітливіші, ніж ви здатні уявити, присягаюся, от вони точно часу намарно не гають.
Мені кортить накинутися на нього й добряче відгамселити, але червона габа з-перед очей відступила, і тепер я розумію, що це безглуздо. Навіть зважаючи на те, що через костюм він здається на позір вищим, він міцний, а тому впорається зі мною завиграшки. Тому натомість я обходжу його. Моровий Лікар повертається до Блекгіту, а я простую крізь туман. Можливо, кінця цьому шляху немає й селища немає, але я не можу відступитися, допоки не дізнаюся напевне.