— Якщо нам дуже пощастить, зустрінемося з друзями, — відповідаю я, витираючи обличчя хустинкою. — Маєте аркуш паперу?
— Так, звісно.
Він видобуває з валізки кілька аркушів та авторучку й готується записувати. Я вже розтуляю рота, щоб відправити його геть, але самий погляд на власну вологу від поту, намуляну долоню змушує змінити рішення. У цьому разі гордістю варто поступитися заради розбірливості.
Хвилину добираю слова, а тоді диктую:
— «Логічно припустити, що багато хто з вас тут довше, аніж я, і ви ліпше за мене знаєте цей будинок, його призначення й нашого тюремника — Морового Лікаря».
Я витримую паузу, дослухаюся, як шкрябає перо.
— «Ви не шукали мене, і я змушений припустити, що для того є вагомі підстави, але прошу вас зустрітися зі мною в бібліотеці в обід і допомогти мені затримати того, хто нас тут тримає. Якщо ваша присутність неможлива, прошу поділитися наявними у вас відомостями на цьому аркуші. Хай там що ви знаєте, навіть найменші дрібниці, це може стати в пригоді й допомогти прискорити наше звільнення. Кажуть, що одна голова — добре, а дві — ліпше, але мені здається, що в нашій справі вистачить однієї голови, але спільної».
Чекаю, доки камердинер завершить записувати, потім дивлюся на нього. Він спантеличений, хоча й потішений водночас. Цікавий він парубок, зовсім не такий простий, як здається.
— Чи треба надіслати цього листа, мілорде? — питає він.
— Немає потреби, — відповідаю я, показуючи на книжкову полицю. — Покладіть це між сторінками першого тому Британської енциклопедії, вони знатимуть, де шукати.
Він дивиться на мене, потім опускає очі на записку, а відтак виконує мій наказ. Аркуш охайно лягає між сторінок, наче йому там і місце.
— А коли чекати відповіді, мілорде?
— За кілька хвилин чи за кілька годин, не знаю напевне. Доведеться регулярно перевіряти.
— А доти що робити? — питає він, витираючи запилюжені руки хусточкою.
— Потеревеньте з челяддю. Мені треба знати, чи в когось із гостей є вбрання середньовічного морового лікаря.
— Мілорде?..
— Порцелянова машкара, чорний плащ тощо, — пояснюю я. — А я поки що подрімаю трохи.
— Тут, мілорде?
— Так.
Він спантеличено супиться, намагаючись зібрати докупи розрізнені дрібки інформації.
— Чи треба розпалити камін, мілорде? — запитує він.
— Не треба, мені й так добре, — відповідаю я.
— Як хочете, мілорде, — каже він, але не йде.
Не знаю, чого саме він чекає, але чекання його марне, тому, наостанок глянувши на мене, він усе ж таки йде з кімнати. Сум’яття стиха чимчикує слідом за ним.
Умощую руки на череві й заплющую очі. Щоразу, коли я засинав, то прокидався в новому тілі. Безумовно, я ризикую, вирішивши таким чином змінити подобу, але не бачу, чого ще можу домогтися в тілі Рейвенкорта. Якщо пощастить, коли прокинуся, мої інші «я» зв’яжуться зі мною за допомогою енциклопедії й ми зустрінемося.
13
Нестерпний біль.
Скрикую, відчуваючи в роті смак крові.
— Знаю, знаю, бідолашний мій, — чую жіночий голос.
Укол. Голка штрикає мене в шию. Тепло розтоплює біль.
Дихати важко, рухатися неможливо. Я не годен розплющити очі. Чую, як обертаються колеса, як цокотять копита бруківкою.
Відчуваю чиюсь присутність обіч.
— Я… — Кашляю.
— Мовчіть, не намагайтеся говорити. Ви знову дворецький, — шепоче жінка квапливо, поклавши руку на моє передпліччя. — Минула чверть години, відколи на вас накинувся Ґолд, наразі вас везуть до сторожівні.
— Хто?.. — хриплю я.
— Друг. Це поки що не має значення. Вислухайте мене. Я знаю, що ви збентежені й утомлені, але це важливо. У цій грі існують певні правила. Змінювати подобу так, як оце зробили ви, нема потреби. Ви маєте провести в кожній з них цілий день — байдуже, хочете ви цього чи ні. Від тієї миті, як прокинетеся, і аж до півночі. Зрозуміли?
Я балансую на межі забуття, щосили намагаючись лишатися при тямі.
— Саме тому ви знову стали дворецьким, — веде вона далі. — Якщо будь-яка з ваших подоб засне до півночі, ви повернетеся до тіла дворецького й заново проживатимете цей день. Коли засне дворецький, ви повернетеся до нової подоби. Якщо якесь ваше втілення проспить північ або помре, ви перестрибнете до нової подоби.
Тут лунає ще один голос. Грубіший. Звідкілясь із передньої частини карети.
— Під’їжджаємо до сторожівні.
Її долоня торкається мого чола.
— Щасти вам.
Надто зморений, щоб і надалі лишатися притомним, провалююся в чорноту.