14
Чиясь рука струшує мене за плече.
Розплющую очі, кліпаю й розумію, що я знову опинився в бібліотеці в подобі Рейвенкорта. Мене накриває хвиля полегшення. Я ж бо думав, що годі вигадати щось гірше за цього товстуна, але, виходить, помилявся. Тіло дворецького здавалося мені міхом, набитим скляними друзками, і радше вже я весь реченець проживу Рейвенкортом, ніж іще раз повернуся в ті тортури. Утім, схоже, вибору в мене немає. Якщо вірити словам жінки з карети, рано чи пізно мене знову затягне туди, назад.
Крізь хмару жовтого диму на мене згори вниз дивиться Деніел Коулрідж. З рота в нього звисає цигарка, у руці він тримає келих. Коулрідж убраний у той самий поношений стрій для полювання, у якому був, коли в кабінеті розмовляв із Себастіаном Беллом. Кидаю оком на годинник — до обіду лишається двадцять хвилин. Саме зараз він має йти за Беллом.
Він віддає мені келих і опускається на краєчок столу навпроти. Обіч нього лежить розгорнута енциклопедія.
— Судячи з усього, ви мене шукали, — каже Деніел, випускаючи дим з кутика вуст.
Зараз, коли я чую його вухами Рейвенкорта, голос звучить геть по-іншому. М’якість де й поділася — наче змія скинула стару шкіру. Перш ніж я встигаю відповісти, він читає:
— «Логічно припустити, що багато хто з вас тут довше, аніж я, і ви ліпше за мене знаєте цей будинок, його призначення й нашого тюремника — Морового Лікаря».
Він згортає книгу.
— Ви покликали — я відгукнувся.
Я зводжу очі й зустрічаю його пильний погляд.
— Ви такий самий, як я, — кажу йому.
— Я — це ви, але за чотири дні, — одказує він. Витримує паузу, даючи моєму розуму можливість осягнути щойно виголошені слова. — Деніел Коулрідж — це ваше останнє втілення. Наша душа, його тіло, якщо так вам буде зрозуміліше. На жаль, розум маємо також його. — Він указівцем стукає себе по чолу. — А це означає, що перебіг думок у мене й у вас не збігається. — Він бере енциклопедію. — От, наприклад, ця штука, — каже, кладучи книжку на стіл. — Коулрідж ніколи б не додумався звернутися до інших утілень, щоб попросити допомоги. Це дуже розумна ідея. Дуже логічна. Дуже рейвенкортівська.
Його цигарка спалахує, вихоплюючи з потемку стриману усмішку. Це зовсім не той Деніел, яким він був учора. Погляд його більш зимний, твердіший. Він наче намагається розкрити мене, зазирнути мені всередину. Не знаю, як я спромігся цього не помітити, коли був Беллом. А от Тед Стенвін це відчув, бо ж недарма відступився тоді, у вітальні. Схоже, це хамидло більш тямуще, ніж мені було здалося.
— Отже, ви вже були мною… тобто цим мною, Рейвенкортом? — питаю я.
— І тими, хто буде опісля нього, — киває він. — З ними буде непереливки, тож раджу тішитися тому, що ви поки що Рейвенкорт.
— Саме з цієї причини ви зголосилися зі мною зустрітися? Щоб попередити мене про інші подоби?
Схоже, це припущення здається йому кумедним. Усмішка торкається його губ, але одразу ж розвіюється разом із цигарковим димом.
— Ні. Я прийшов через те, що пам’ятаю, як сидів оце на вашому місці й слухав те, про що зараз вам розповім.
— Що саме?
На віддаленому кінці столу стоїть попільничка. Він тягнеться до неї, підсуває до себе.
— Моровий Лікар вимагав, щоб ви знайшли вбивцю, але не повідомив, хто саме буде жертвою. Це Евелін Гардкасл. Саме вона помре сьогодні ввечері під час балу, — каже він, струшуючи попіл у попільничку.
— Евелін?! — вигукую я, силкуючись виструнчитися й розхлюпуючи просто собі на коліна вміст келиха, про який уже забув. Мене бере паніка, охоплює жах за долю подруги, жінки, яка поставилася до мене так лагідно, навіть попри те, що її батьки по вінця затопили цей будинок жорстокістю.
— Маємо попередити її! — вигукую я.
— Нащо? — питає Деніел, і його спокій наче виплескує цебро води на вогнище мого страху. — Ми не зможемо знайти вбивцю, якщо вбивство не буде скоєне, а якщо ми не розслідуємо цей злочин, нам звідси не вибратися.
— Ви дасте їй померти?! — вигукую я, вражений його байдужістю.
— Я вісім разів проживав цей день — і результат, хай там що я робив, був той самий: щоразу вона гинула, — відповідає він, проводячи пальцем по краю стільниці. — Те, що сталося вчора, станеться завтра, і позавтра також. Повірте, хай там який спосіб утрутитися в розвиток подій ви зараз обмірковуєте, я вже все це робив і зазнав поразки.
— Вона мій друг, Деніеле, — кажу я, сам дивуючись глибині власного почуття.
— І мій також, — озивається він, нахиляючись до мене. — Але щоразу, намагаючись якимось чином змінити сьогоднішні події, я натомість тільки наближав те лихо, якому силкувався запобігти. Повірте мені: усі намагання врятувати Евелін — це просто згаяний час. Я потрапив сюди через обставини, які не залежать від мене, і незабаром, навіть швидше, ніж ви гадаєте, ви вже самі сидітимете на моєму місці й пояснюватимете все так само, як оце зараз я, жалкуючи, що вже не можете, на відміну від Рейвенкорта, дозволити собі цю розкіш — сподіватися. Це майбутнє не жахливе попередження, друже мій. Це обіцянка, яку ми не можемо порушити. Саме так улаштовано цю пастку, до якої ми втрапили.