Він зводиться, якийсь час смикає іржаву клямку й нарешті із силою прочиняє вікно. Дивиться на щось там, удалині, — на щось, про що мені належить дізнатися лише за чотири дні. Йому геть не цікаві ані я сам, ані мої страхи чи надії. Я просто фрагмент давньої історії, яку він уже зморився переказувати.
— Але ж це безглуздя, — кажу я, намагаючись нагадати йому про всі чесноти Евелін, про те, чому вона гідна того, щоб її врятувати. — Евелін добра й лагідна, її не було тут дев’ятнадцять років. Та кому б спало на думку заподіяти їй лихо?
Аж раптом, саме коли я це промовляю, у мене виникає підозра. Учора в лісі Евелін згадувала, що батьки так і не пробачили їй того, що вона тоді залишила Томаса без нагляду. Вона винуватила себе в тому, що він загинув, потрапивши до Карверових лабетів, ба більше, батьки також вважали це саме її провиною. Їхня лють була така страшна, що, за її словами, вони замислили влаштувати під час балу якусь капость. Може, саме в цьому й річ? Чи могли вони аж так зненавидіти дочку, щоб вирішити її вбити?
Якщо це й справді так, моя зустріч з Гелен Гардкасл може виявитися дуже корисною.
— Не знаю, — каже Деніел з натяком на роздратування. — У цьому будинку стільки таємниць, що обрати потрібну з цієї величезної купи — вельми непросте завдання. Утім якщо волієте дослухатися до моєї поради, то вам варто негайно пристати до пошуків Анни. На перший погляд може здатися, що вісім утілень — це багато, але для виконання цього завдання потрібно чи не вдвічі більше. Вам стане в пригоді будь-яка допомога.
— Анна! — вигукую я, згадавши жінку в кареті, яка супроводжувала дворецького. — Хіба ж вона не знайома Белла?
Він глибоко затягується, замислено роздивляючись мене примруженими очима. Мені здається, що він наче перебирає подумки майбутні події, прикидаючи, про які саме з них варто мені розповісти.
— Вона, так само як і ми, тут у пастці, — каже він нарешті. — Вона друг, ну, тією мірою, якою в такій ситуації взагалі бодай когось можна вважати другом. Вам треба знайти її якомога швидше — до того, як це зробить Лакей. Він полює на нас обох.
— Він підкинув дохлого кролика до моєї спальні… тобто до спальні Белла… минулої ночі.
— Це лише початок, — одказує він. — Його мета — убити нас, але тільки після того, як він добряче розважиться.
Кров стигне в моїх жилах. Мене накриває хвиля нудоти. Щось на кшталт цього я й підозрював, але почути, як про вбивство кажуть отак, напряму — це щось геть інше. Заплющую очі, довго видихаю носом, намагаючись звільнитися від страху — це Рейвенкортова звичка, його власний спосіб прочистити розум, хоча я й гадки не маю, звідки мені про це відомо.
Коли я знову розплющую очі, хвилювання де й поділося.
— Хто він? — питаю з несподіваною навіть для самого себе наполегливістю.
— Гадки не маю, — озивається Деніел, видмухуючи дим у вікно. — Якби я вважав це місце банальним нудним пеклом, то сказав би, мабуть, що це диявол. Він по черзі прибирає нас, своїх суперників, щоб сьогодні вночі першим дати відповідь Моровому Лікареві.
— У нього теж різні подоби? Різні втілення, так само як у нас?
— А оце цікаво, до речі, — зауважує він. — Схоже, що ні, але вони йому, здається, і не потрібні. Йому відомо про всі наші подоби, і нападає він саме тоді, коли ми безпорадні. Він спромігся скористатися кожною моєю помилкою.
— Як же нам зупинити людину, якій наперед відомі всі наші дії?
— Якби я це знав, потреби в цій розмові не було б, — озивається він роздратовано. — Пильнуйте. Він никає цим будинком, наче якийсь бісів привид, і, якщо лише заскочить вас на самоті… Одне слово, ліпше не давайте йому такої нагоди.
Тон Деніела похмурий, обличчя — замислене. Хай там хто він є, цей Лакей, схоже, майбутнього мене ця людина лякає неймовірно. І це страхає мене навіть дужче, ніж усі щойно почуті попередження. Неважко зрозуміти чому. Моровий Лікар дав мені вісім діб на те, щоб розв’язати таємницю вбивства Евелін, і вісім утілень. Себастіан Белл проспав північ, отже, цієї подоби я більше не приберу.