Виходить, залишається сім днів і сім утілень.
Другою й третьою моїми подобами були дворецький і Дональд Девіс. Жінка в кареті не згадувала Девіса, і це доволі дивно, але, вочевидь, до нього можна застосувати ті самі правила, що й до дворецького. Обидва мають до півночі ще чимало часу, але один з них жорстоко побитий, а другий спить десь посеред торованого шляху, за багато миль від Блекгіту. Користі від обох практично жодної. Отже, день другий і третій можна викреслити. Зараз маємо четвертий день і Рейвенкорта, зиску від якого також небагато, він радше справдешній тягар. Не знаю, чого сподіватися від моїх наступних чотирьох утілень — хоча Деніел справляє враження досить тямущого хлопа, — але скидається на те, що Моровий Лікар грає накрапленими картами. Якщо Лакеєві справді відомі всі мої слабкі місця, то хай Бог мені допоможе, бо місць оцих маю чимало.
— Розкажіть-но мені все, що вам наразі відомо про смерть Евелін, — кажу я. — Якщо ми працюватимемо разом, то зможемо вирішити цю загадку до того, як Лакей дістане нагоду нам зашкодити.
— Єдине, що я можу вам розповісти, — це те, що вона щоразу гине рівно об одинадцятій вечора.
— Але ж вам достеменно відомо ще щось, окрім цього?
— Так, я знаю набагато більше, але не хочу ризикувати, ділячись із вами цими відомостями, — каже він, позирнувши на мене. — Усі мої плани ґрунтуються на ваших подальших діях. Якщо розповім вам щось таке, що примусить вас діяти по-іншому, я не зможу бути впевненим, що все відбуватиметься, як раніше. Ви можете втрутитися під час якоїсь події, корисної для мене, чи опинитеся не там, де маєте бути, щоб відтягнути увагу людини, чию кімнату я замірився обшукати. Одне хибне слово — і всім моїм планам гаплик. Цей день мусить іти своїм звичаєм, не тільки заради мене — заради вас також… — Він тре чоло, і з цього жесту зрозумілим стає, який він утомлений. — Перепрошую, Рейвенкорте, але найліпше буде, якщо своє розслідування ви вестимете без сторонньої допомоги.
— Чудово, — озиваюсь я, намагаючись приховати від нього своє розчарування. Дурнувата й марна спроба, авжеж, адже він — це і є я. Він пам’ятає, що я відчуваю цієї миті.
— Утім ваша порада знайти вбивцю свідчить про те, що ви довіряєте Моровому Лікареві, — веду я далі. — Ви знаєте, хто він?
— Поки що ні, — відповідає Деніел. — І «довіряю» — це аж надто гучно сказано. У нього в цьому будинку достеменно є якась власна мета, я цього певен, але наразі я не бачу іншого виходу, аніж зголоситися на його вимоги.
— А він вам, бува, не пояснив, з якої саме причини все це з нами відбувається? — цікавлюсь я.
Нас відвертає шум біля дверей. Озираємося й бачимо Рейвенкортового камердинера, який на ходу скидає із себе пальто й намагається розплутати довгий фіолетовий шарф. Він трохи захекався, волосся розкошлане вітром, щоки почервоніли від холоду.
— Я отримав повідомлення, що негайно потрібен вам, мілорде, — каже він, і досі намагаючись стягнути шарф.
— Каюся, це я доклав до цього рук, — каже Деніел, миттю повертаючись до своєї ролі. — Маєте чимало справ, от я й вирішив, що без Каннінгема вам не впоратися. До речі, щодо справ: мені вже теж час. Опівдні в мене зустріч із Себастіаном Беллом.
— Я не кину Евелін напризволяще, Деніеле, — кажу я.
— А я її й не полишав, — каже він, викидаючи недопалок надвір і зачиняючи вікно. — От лише чому бути, того не минути: лиха доля все одно її спіткала. Будьте до цього готові.
Широкими кроками він іде до дверей. Коли він відчиняє двері до кабінету, бібліотеку наповнюють гомін голосів і гучний дзенькіт посуду. Коулрідж проходить до вітальні. Там уже зібралися на обід гості, а це означає, що Стенвін от-от має нагрубіянити покоївці Люсі Гарпер, у той час як Себастіан Белл дивитиметься у вікно, почуваючись нікчемою. Відтак гості вирушать на полювання, Евелін знайде записку в мурівлі колодязя, чиясь кров проллється на цвинтарі, поки двоє друзів чекатимуть на жінку, яка так і не прийде. Якщо Деніел має рацію, то я не здатен у жодний спосіб порушити цей перебіг подій, хоча хай мені грець, якщо бодай не спробую цього зробити. Може, відповідь на загадку Морового Лікаря й справді єдиний спосіб вибратися з будинку, але приносити задля власної свободи в жертву Евелін я не збираюся. Я маю намір урятувати її, урятувати за будь-яку ціну.
— Чим можу прислужитися, мілорде?
— Дайте-но мені ручку, чорнило й папір. Мені треба дещо записати.
— Так, авжеж. — Він видобуває все це з валізки.
Пальці в мене надто недоладні для вправ у каліграфії, але, навіть попри розмазане чорнило й огидні ляпки, написане прочитати можна, і то завиграшки. Зиркаю на годинник. За чотири хвилини південь. Майже час. Помахавши аркушем, щоб швидше висохло чорнило, я складаю записку, ретельно розгладжую місця згину й віддаю Каннінгемові.