— Може, ще вип’єте? — пропоную я, киваючи на його напівпорожній келих.
— Якщо ви не лорд Рейвенкорт, то де ж тоді зараз він сам?
— Не знаю.
— Він живий? — Йому несила дивитися на мене.
— А вам цього не хочеться?
— Лорд Рейвенкорт лагідно до мене ставився, — каже він, обличчя на мить затьмарює злість.
«Це не відповідь на запитання».
Знову дивлюся на Каннінгема. Потуплені очі, брудні руки, поблякле татуювання — нагадування про темне минуле. Аж раптом мені спадає несподіваний здогад: я усвідомлюю, що він і справді наляканий, але зовсім не тим, що я йому розповів. Він боїться того, що може бути відомо людині, яка вже пережила цей день. Він щось приховує, я цього певен.
— Мені потрібна ваша допомога, Каннінгеме, — кажу я. — У нас попереду чимало справ, але в подобі Рейвенкорта в мене просто не стає на все це снаги.
Він вихиляє рештки з келиха одним ковтком і зводиться. Від випитого на щоках його маковіють червоні плями, а, коли він заговорює, голос бринить несподіваною мужністю — теж завдяки алкоголю.
— Зараз я вас залишу. Повернуся завтра, коли лорд Рейвенкорт… — Він затинається, добираючи слова. — …знову буде тут.
Стримано вклонившись, камердинер рушає до дверей.
— Ви й справді гадаєте, що він і надалі користуватиметься вашими послугами, коли дізнається вашу таємницю? — запитую різко. Несподівана думка сколошкала розум, наче камінь, укинутий до ставка. Якщо я маю рацію й Каннінгем справді щось приховує, це щось має бути достатньою мірою ганебним, щоб цим можна було скористатись як важелем впливу.
Він ціпеніє біля мого крісла, стискаючи кулаки.
— Що ви маєте на увазі? — питає він, дивлячись просто перед собою.
— Зазирніть-но за подушку вашого крісла, — кажу, намагаючись приховати хвилювання у власному голосі.
Мої дії цілком логічні, але це не означає, що задум спрацює.
Він кидає погляд на крісло, потім зводить очі на мене. Мовчки робить, як я сказав, і видобуває назовні маленький білий конверт.
Я переможно всміхаюся. Він розриває конверт — і його плечі понуро горбляться.
— Звідки ви дізналися? — видушує він. Голос його хрипкий.
— Поки що я не знаю геть нічогісінько, але у своїй наступній подобі маю намір з’ясувати, що саме ви приховуєте. А відтак прийду до цієї кімнати й покладу записку з цими відомостями до конверта. І сховаю його там, де ви оце щойно його знайшли. А якщо наша розмова завершиться не так, як мені цього кортить, то конверт опиниться в такому місці, де його зможуть побачити й інші гості.
Він форкає. Його зневага наче замашний ляпас.
— Може, ви й не Рейвенкорт, але розмірковуєте, точнісінько як він.
Ця ідея така приголомшлива, що на мить мені заціплює. Досі я вважав був, що моя особистість — хай там яка вона є — переміщується до нової подоби, наче пригорща дрібних монеток — до іншої кишені. Але що, як я помилявся?
Жодному з моїх попередніх «я» не спало б на думку шантажувати Каннінгема, тим паче жодне з них не зважилося б утілити погрозу в життя. Узагалі-то, згадуючи Себастіана Белла, Роджера Коллінза, Дональда Девіса, а тепер-от розмірковуючи над діями Рейвенкорта, я розумію, що в їхній поведінці немає геть нічого спільного; нічого такого, що дало б змогу припустити, що всі вони насправді маріонетки, якими керує одна рука. Може, це я корюся їхній волі, а не навпаки? Але якщо це й справді так, треба пильнувати. Забирати тіла цих людей — це одне, а цілком коритися їхнім забаганкам — геть інше.
Увагу мою привертає Каннінгем, який підпалює куточок конверта запальничкою, що її видобув з кишені.
— Що вам від мене треба? — питає він жорстко й невиразно, кидаючи пойняту полум’ям записку на камінні ґратки.
— Власне, для початку маю для вас чотири доручення, — кажу, починаючи загинати тлусті пальці. — По-перше, мені треба, щоб ви знайшли старий колодязь на шляху до селища. У розколині мурівлі буде записка. Прочитайте її, потім покладіть назад, відтак повертайтеся й тоді переповісте мені, що там написано. І покваптеся, бо за годину записки там уже не буде. По-друге, вам треба знайти той самий маскарадний стрій морового лікаря, про який я раніше вже запитував. По-третє, мені потрібно, щоб ви розкидали по всьому Блекгіту таке собі конфетті — ім’я «Анна». Хай усі дізнаються, що цю жінку шукає лорд Рейвенкорт. І, нарешті, я хочу, щоб ви познайомилися із Себастіаном Беллом.
— Із Себастіаном Беллом, лікарем?