З кутка лунає черговий схлип.
Вікон тут немає, галерею освітлюють лише гасові лампи. У приміщенні напівтемрява, тож мені доводиться якийсь час удивлятися, перш ніж я помічаю покоївку, яка скулилася серед тіней і ридає в мокрий до рубця носовичок. Тактовність потребує, щоб я підступився до неї тихцем, але Рейвенкортові габарити на це не розраховані. Цокаю ціпком по підлозі, голосно сапаю, викриваючи власну присутність. Побачивши мене, покоївка схоплюється, з голови в неї падає чепець, по плечах розсипаються руді кучері.
Я її одразу впізнаю. Це Люсі Гарпер, та сама, якій нагрубіянив під час обіду Тед Стенвін, та сама, що допомогла мені спуститися на кухню, коли я опинився в подобі дворецького. Думка про те, як лагідно вона тоді до мене поставилася, відлунює в мені, тож моїми вустами зараз говорить тепле співчуття.
— Перепрошую, Люсі, не хотів вас налякати, — кажу я.
— Ні, сер, я не… Мені не слід було…
Вона роздивляється довкола, простуючи шлях до втечі й іще глибше вгрузаючи в болото приписів етикету.
— Я почув, що ви плачете, — кажу, намагаючись видушити якусь подобу співчутливої усмішки. Чужими вустами зробити це важко, особливо, якщо вуста ці такі тлусті.
— Йой, сер, вам не слід було… Це моя провина. Під час обіду схибила… — каже вона, витираючи сльози.
— Тед Стенвін поставився до вас просто обурливо, — кажу я — і на мій подив обличчя її стає переляканим.
— Ні, сер, не треба таке казати, — заперечує вона, голос злітає на октаву, мало не зривається на вереск. — Тед, тобто містер Стенвін, він до нас, до челяді, завжди приязний. Завше до нас добре ставиться, от завше! Він просто… він тепер джентльмен, і не годиться, щоби з ним… — Вона знову мало не плаче.
— Розумію, — киваю квапливо. — Він не хоче, щоб інші гості ставилися до нього як до челяді.
Її обличчя сяє полегшеною усмішкою.
— Так, сер, саме так. Чарлі Карвера ніколи б не піймали, якби не Тед, але інші джентльмени все одно й досі ставляться до нього, наче він один з нас. Але лорд Гардкасл — ні, він до нього завжди звертається «містере Стенвін» і таке інше…
— Ну, якщо з вами все добре… — починаю я, спантеличений гордістю, що звучить у її голосі.
— Так, сер, так, зі мною все добре, справді, усе добре, — каже вона наполегливо й нарешті зважується підняти з підлоги чепець. — Мені вже час повертатися, бо ще шукатимуть, де це я була поділася…
Вона ступає крок до дверей, але недостатньо швидко — я таки встигаю кинути запитання.
— Люсі, а чи, бува, ви не знаєте когось на ім’я Анна? — питаю я. — Здається, це хтось із челяді.
— Анна? — Вона відповідає не одразу, ретельно міркуючи над моїм запитанням. — Ні, сер, не знаю.
— А чи, бува, хтось зі служниць не поводиться дивно?
— Йой, сер, от вірте чи ні, а ви вже третій за сьогодні, хто про це допитується, — каже вона, накручуючи на палець кучерик.
— Третій?
— Так, сер. Місіс Дербі десь годину тому спустилася в кухню з цим самим запитанням. Йой, як же ж ми злякалися! Це щоб шляхетна леді отак-от до челяді сама прийшла? Де ж це таке чувано?!
Міцніше стискаю ціпок. Хай там хто вона є, ця місіс Дербі, діє ця жінка дивно й ставить ті самі запитання, що і я. Можливо, я знайшов когось зі своїх суперників.
«Або ще одне своє втілення».
Ця думка змушує мене зашарітися. Рейвенкортове знайомство з жіноцтвом обмежується знанням про те, що жінки взагалі існують у цьому світі. Думка про те, що він може опинитися в жіночому тілі, для нього неприйнятна — це все одно, що водою дихати.
— А можете мені щось розповісти про цю місіс Дербі? — питаю я.
— Небагато, сер, — одказує Люсі. — Літня пані, гостра на язик. Вона мені подобається… Не знаю, чи це важливо, але ще й лакей приходив. З’явився за кілька хвилин після місіс Дербі й про те саме спитав: чи, бува, хтось із челяді не поводиться дивно?
Рука моя щосили стискає набалдашник, мені доводиться прикусити язика, щоб не вилаятися.
— Лакей? — перепитую я. — А який він на виду?
— Білявий, високий, але… — Вона затинається, обличчя набуває наляканого вигляду. — Не знаю. Такий… пихатий, чи що. Мабуть, у джентльмена гарує, вони тоді всі кирпу гнуть… А ще в нього ніс роз’юшений. Синець геть чорнющий, аж синій — либонь, нещодавно дісталося. Мабуть, комусь він не сподобався.