«А нащо тоді вона рознюхувала щось на кухні, розпитуючи про покоївок?»
— Я наказав Каннінгемові запросити вас до себе, щоб перехилити чарку, — кажу лагідно, ковтнувши віскі. — Він, мабуть, відволікся, коли записував доручення.
— От саме це завжди й трапляється, коли ви доручаєте представникам нижчої верстви важливі завдання, — форкає Міллісент, умостившись у сусідньому фотелі. — От побачите, Сесіле, настане день, коли з’ясується, що цей хлоп спустошив ваші банківські рахунки й накивав п’ятами з однією з ваших покоївок. Гляньте лишень на цього клятого Теда Стенвіна. Поки був єгерем, ходив будинком навшпиньки, а зараз поводиться так, ніби цей маєток належить йому. Який нахаба!
— Стенвін і справді неприємний тип, а от челядь тут наче нівроку, — кажу я. — Вони дуже про мене дбають. До речі, я чув, що ви й самі до кухні заходили, тож не такої ви вже про них поганої думки.
Жінка відмахується від моїх заперечень, мимохідь покропивши їх віскі.
— А, ви про це… — Моя співрозмовниця замовкає, ковтає, зумисне зволікаючи. — Я просто вирішила, що хтось із покоївок поцупив дещо в мене з кімнати. Та й по всьому. Я про це й кажу: ніколи не знаєш, що в іншого на думці. Пам’ятаєте мого чоловіка?
— Не вельми, — озиваюсь я; від того, як вправно вона змінила тему, мене сповнює захват. Хай там що вона робила на кухні, але достеменно не нарікала на слуг.
— От і з ним так само, — форкає вона. — Жахливе походження з низів, але, менше з тим, спромігся відкрити сорок з гаком текстильних мануфактур… і при цьому аж до скону залишався цілковитим бовдуром. Наш шлюб тривав п’ятдесят років, а всміхнулась я вперше в день його похорону. Відтоді завжди весела…
Її перериває якийсь скрип з коридору, потім верещать начепи дверей.
— Може, це Гелен? — питає Міллісент і зводиться з фотеля. — Її кімната тут поряд.
— А я вважав, що Гардкасли живуть у сторожівні.
— Це Пітер живе в сторожівні, — каже вона, зводячи брову. — Гелен залишилася тут, у маєтку, сама наполягла на цьому. Шлюб у них завжди був благенький, а незабаром узагалі розвалиться. От слово честі, Сесіле, сюди задля самого скандалу вже варто було приїхати!
Літня леді прямує до коридору, гукає Гелен, аж раптом замовкає.
— Що це в біса за?.. — бурмотить вона, а відтак знову зазирає до мене. — А підведіться-но, Сесіле, — звертається до мене нервово. — Тут щось дивне відбувається!
Стривожено зводжуся з фотеля й виходжу до коридору. Прочинені двері до покоїв Гелен порипують, погойдуючись на протязі. Замок просто виламаний, під ногами хрускотять тріски.
— Хтось удерся досередини! — шепоче Міллісент, тримаючись у мене за спиною.
Скориставшись ціпком, я звільна штовхаю двері, і ми дістаємо змогу зазирнути в кімнату.
Вона порожня. Схоже, давно вже порожня — судячи з того, який усе тут має вигляд. Фіранки запнуті, кімнату освітлюють лише лампи з коридору. Ліжко під балдахіном охайно застелене, на туалетному столику достолиха якихось кремів, пудри й різноманітної косметики.
Переконавшись, що їй нічого не загрожує, Міллісент вибирається в мене з-за спини, подарувавши мене зимним поглядом, який понад усе скидається на силуване вибачення. Відтак обходить ліжко й насилу розсуває важкі фіранки, розганяючи сутінки.
Єдина річ, якої торкнувся грабіжник, — бюро з каштанового дерева. Кришка його відкинута, шухляди висунуті. Між чорнильниць, конвертів і стрічок на бюро стоїть велика лакована скринька з двома заглибленнями у формі револьверів. Самих револьверів не видно, хоча я підозрюю, що саме з одним з них Евелін з’явилася на цвинтарі. Вона ж тоді ще сказала, що револьвер материн.
— Що ж, принаймні ми знаємо, що вони шукали, — каже Міллісент, ляснувши долонею по скриньці. — Хоча це все одно цілковите безглуздя. Якщо комусь потрібна була зброя, можна було податися на конюшню. Там чимало рушниць, ніхто б і не помітив.
Відсунувши скриньку, Міллісент бере зі столу щоденник у тканинній обкладинці й гортає сторінки, раз у раз пробігаючи пальцем по зустрічах, прийомах, передивляючись нотатки й аркушики, вкладені між сторінок. Усе це свідчило б про насичене, але доволі нудне життя, якби ж то чиясь рука не видрала зі щоденника останній аркуш.
— Дивно, що бракує саме сторінки з планами на сьогодні, — каже Міллісент, і роздратування в її голосі змінюється підозрою. — Нащо б це Гелен її видирати?