— От тільки не вдавайте жертву, — кажу, посварившись на нього вказівцем. — Вас кілька годин не було.
— На те, щоб добре виконати роботу, завше потрібен час, — одказує він і жбурляє мені на коліна якусь річ.
Я підхоплюю її, здіймаю до світла й розумію, що витріщаюся в порожні очниці порцелянової маски із дзьобом. Лють моя вмить де й дівається.
Зиркнувши на жіноцтво, що споглядає нас із відвертою цікавістю, Каннінгем притишує голос.
— Вона належить такому собі Філіпу Саткліффу, — каже камердинер. — Дехто з челяді помітив її в його гардеробі, тому я дочекався, коли він вирушив на полювання, і нишком пробрався до його кімнати. Авжеж, циліндр і плащ там теж були. А ще записка, у якій ішлося про зустріч з лордом Гардкаслом під час балу. Як на мене, ми можемо перехопити його й поговорити.
Плескаю себе долонею по коліну й усміхаюся широко, аж якось шалено.
— Чудова робота, Каннінгеме, просто чудова!
— Я так і думав, що вас це потішить, — озивається він. — Але, хоч як прикро, на цьому добрі новини закінчуються. Записка для міс Гардкасл там, біля колодязя… Вона була, м’яко кажучи, дивна.
— Дивна? Тобто? — уточнюю я, приміряючи на себе дзьобату машкару. Порцеляна холодна і якась вогка, але за розміром маска мені пасує.
— Чорнило трохи розмило дощем, але я зміг її прочитати. Там було написано «Тримайтесь якнайдалі від Міллісент Дербі». А трохи нижче було намальовано замок — так, нашвидкуруч, декількома штрихами. Оце й усе.
— Яке химерне попередження, — зауважую я.
— Попередження? Я б радше назвав це погрозою, — заперечує Каннінгем.
— Вважаєте, що Міллісент Дербі штрикне Евелін в’язальною спицею? — цікавлюся, звівши брову.
— Не треба її недооцінювати суто через вік, — каже він, коцюбою намагаючись розворушити благеньке полум’я в каміні. — Свого часу під її контролем була чи не половина мешканців цього будинку. Вона вміла винюхати будь-яку брудну таємницю й ладна була задля цього на всіляку бридоту. Тед Стенвін порівняно з нею — дилетант-початківець.
— То ви вже з нею стикалися?
— У Рейвенкорта був такий досвід, і він їй не довіряв, — каже камердинер. — Хай він і той іще покидьок, але зовсім не дурень.
— Приємно це чути, — кажу я. — А із Себастіаном Беллом ви зустрілися?
— Ще ні, але ввечері зустрінуся обов’язково. І про цю загадкову Анну я також нічого не з’ясував.
— То й не треба: вона сама мене вже знайшла, — кажу, длубаючи тріщину в шкірі на бильці фотеля.
— Справді? І чого ж вона хотіла?
— Вона не сказала.
— А звідки вона вас знає?
— Ми це не обговорювали.
— То вона друг?
— Можливо.
— Отже, зустріч була успішна? — запитує він лукаво, повертаючи коцюбу на місце. — До речі, вам уже час прийняти ванну. Вечеря о восьмій, а від вас тхне. Не треба давати людям зайвий привід вас ненавидіти.
Він підступається, щоб допомогти мені звестися, але я відмахуюся.
— Ні. Мені треба, щоб сьогодні цілий вечір ви ходили назирці за Евелін, — кажу, силкуючись звестися з крісла. Силі земного тяжіння мій задум, схоже, не до вподоби.
— Нащо? — питає він, насупившись.
— Хтось має намір її вбити, — кажу я.
— Так. І, до речі, цим кимось можу бути і я, — зауважує він невиразно, наче йдеться про якусь дрібничку, щось на кшталт любові до мюзик-холів.
Сама думка про це такою мірою мене спантеличує, що я падаю назад у фотель, з якого вже майже виборсався. Ніжки його жалісно риплять. Рейвенкорт цілком і повністю довіряє Каннінгемові. Цю його рису я перейняв беззаперечно, хоча й знаю, що камердинер приховує якусь жахливу таємницю. Але виходить, що він такий самий підозрюваний, як і всі інші!
Каннінгем тре ніс.
— Отже, ви замислилися, — каже, закидаючи мою руку собі на плечі. — Я знайду Белла, поки ви прийматимете ванну. Але, на мою думку, за Евелін вам ліпше пантрувати самому, коли матимете змогу. А я не відходитиму від вас ані на крок, щоб ви могли викреслити мене зі списку підозрюваних. У мене й без того проблем задосить, щоб іще ви ввісьмох ганялися за мною будинком та обвинувачували в убивстві.
— Ви, схоже, непогано в цьому тямите, — кажу я, краєм ока спостерігаючи за його реакцією.
— Я ж не завжди був камердинером, — озивається він.
— І ким же ви були?
— Не думаю, що відомості щодо мого минулого є частиною нашої угоди, — каже він і кривиться, силкуючись підвести мене з фотеля.
— Може, тоді розповісте мені, що ви робили в кімнаті Гелен Гардкасл? — пропоную я. — Ви гортали її щоденник і вимазалися чорнилом. Сьогодні вранці я помітив, що у вас плями на руках.