Він вражено присвистує.
— А ви й справді часу не гаяли! — Голос його звучить жорстко. — Дивно, як це ви й досі не дізналися про мої скандальні стосунки з Гардкаслами. Утім не псуватиму вам сюрпризу. Попитайте, це зовсім не секрет, і я певен, що хтось залюбки вас у все втаємничить.
— Це ви зламали замок, Каннінгеме? — питаю я. — З кімнати поцуплено два револьвери, зі щоденника видрано сторінку.
— Мені не довелося нічого ламати, мене запросили увійти, — каже він. — Щодо револьверів не можу вам нічого повідомити, але от щоденник на той момент, коли я пішов, був цілий-цілісінький. Я бачив це на власні очі. Мабуть, я міг би й сам пояснити, що робив у тій кімнаті й чому мене можна виключити з переліку підозрюваних, але на вашому місці я б усе одно не повірив жодному слову. Отже, маєте нагоду з’ясувати все самі. Так будете впевнені, що все це щира правда.
Він допомагає мені звестися. Мене огортає вогка хмара поту. Каннінгем витирає моє вологе чоло, перш ніж віддати мені ціпок.
— А скажіть-но, Каннінгеме, — звертаюсь я до нього. — Чому така людина, як оце ви, зголосилася на таку роботу?
Це запитання заскочило його зненацька: зазвичай незрушне обличчя хмарнішає.
— Інколи життя просто не лишає нам вибору, — каже він похмуро. — Ліпше поквапмося: на нас чекає вбивство.
19
Вечеря минає у світлі канделябрів; їхнє мерехтливе сяйво затоплює цвинтар курячих кісток, риб’ячих кістяків, панцирів омарів і свинячого смальцю. Фіранки не запнуті, хоча за шибами вже темно, і за вікнами маячить ліс, який нещадно шмагає негода.
Я чую, як жую: з хрускотом і тріском, з хлюпанням і сьорбанням. Потравка стікає складками підборіддя, від смальцю губи взялися огидною блискучою плівкою. Мій апетит просто жахливий, я так набиваю пащеку, що аж захекався, а серветка скидається на бойовище. Інші зиркають на цю огидну виставу краєм ока, намагаючись удавати, що й надалі ведуть свої світські теревені, хоча насправді мої щелепи нещадно трощать рештки благопристойності. Звідки в людини може виникати таке відчуття голоду? Яку порожнечу в собі Рейвенкорт намагається заповнити?
Ліворуч від мене сидить Майкл Гардкасл, але за час вечері ми встигли перекинутися хіба що кількома словами. Більшість часу він шушукається про щось з Евелін. Вони схилили одне до одного голови, об’єднані своєю непереможною взаємною прихильністю. Як на жінку, яка знає, що вона в небезпеці, Евелін здається якоюсь аж напрочуд спокійною.
«Можливо, вона вважає, що її захистять».
— Чи вам траплялося колись бувати на Сході, мілорде Рейвенкорт?
Якби ж той мій сусід праворуч також не зважав на мою присутність! Там улаштувався капітан Кліффорд Геррінґтон, лисавий морський офіцер в однострої, що аж блищить від свідоцтв його відваги. У його компанії я провів годину, і мені годі уявити, що ця людина взагалі здатна на якісь героїчні вчинки. Можливо, річ у м’якому підборідді й постійно потуплених очах — вони створюють враження, що мій сусід от-от візьметься перепрошувати. Чи, може, усе через те, що в нього віскі аж у погляді хлюпає…
Цілий вечір Геррінґтон розповідав якісь нуднющі історії, навіть не намагаючись завдати собі клопоту бодай якось їх прикрасити. Наразі розмову, здається, викинуло на азійське узбережжя. Відсьорбую вина, намагаючись приховати роздратування, і завважую, що смак його якийсь несподівано їдкий.
Геррінґтон змовницьки нахиляється до мене, угледівши, як я кривлюся.
— Я теж помітив, — каже він, і його теплий, просякнутий алкоголем віддих торкається мого обличчя. — Спитав у челяді, якого воно року, але з тим самим успіхом можна було поставити це запитання власному келиху.
Канделябри надають його писку огидного жовтуватого відтінку, в очах мого сусіда бридкий підпиткуватий блиск. Відсунувши келих, я роздивляюся довкола, шукаючи якоїсь розради. За столом десь п’ятнадцятеро людей, фрази французькою, іспанською й німецькою трохи врізноманітнюють нудну бесіду. Коштовності дзенькотять по склу; коли челядь збирає брудні тарілки, торохкотить столове начиння. Настрій у присутніх доволі похмурий; розмови точаться стишено і якось напружено, звертатися одне до одного гостям доводиться понад порожніми стільцями: за столом таких із десяток. Видовище похмуре, навіть якесь трагічне, і, хоча відсутність частини гостей не помітити неможливо, усі аж зі шкури пнуться, намагаючись не звертати на це уваги. Не знаю, чи то так заведено у світському товаристві, чи існує якесь інше пояснення, яке я проґавив.