— Ну ж бо, стариганю, тепер розповідайте все від початку, — каже він.
— Часу немає, — відповідаю я, хапаючись за бильце фотеля. — Згодом я відповім на всі ваші запитання, але спершу ми мусимо викликати поліцію та обшукати ліс! Там ховається безумець!
Він роздивляється мене, наче сподіваючись віднайти правду в складках мого забрьоханого вбрання.
— На жаль, викликати поліцію ми не зможемо: сюди не провели телефонної лінії, — каже, потираючи потилицю. — Але можна обшукати ліс і відрядити когось із челяді до селища, якщо ми таки щось знайдемо. Скільки часу вам потрібно, щоб перевдягтися? Вам доведеться показати, де саме все сталося.
— Розумієте… — Я кручу в руках рушник. — Це буде важко: я заблукав…
— Ну, тоді опишіть убивцю, — каже він і підсмикує холошу. Я бачу кісточку й сіру шкарпетку. — Який він був?
— Обличчя я не бачив, але на ньому було цупке чорне пальто.
— А ця Анна?
— Вона теж була в чорному, — кажу я, і щоки в мене маковіють, бо розумію, що більше нічого не знаю. — Я… Одне слово, мені відомо тільки її ім’я.
— Перепрошую, Себастіане. Я вирішив, що ви знайомі.
— Ні… — белькочу я. — Ну, тобто можливо. Я не певен.
Звісивши руки з колін, мій добрий самарянин нахиляється до мене зі спантеличеною усмішкою.
— Щось я не добираю. Як таке може бути, що ви знаєте її ім’я, але не певні, чи ви з нею знайомі?
— Я втратив пам’ять, хай йому грець! — перериваю його, скидаючи тягар цього зізнання просто на підлогу між нами. — Я навіть власного імені не пам’ятаю, а як друзів звати — тим паче!
Хвиля скепсису здіймається в його очах. І мені не годиться його за це винуватити: я й сам розумію, якою мірою безглуздо все це звучить.
— Моя пам’ять жодного стосунку не має до того, що я бачив, — наполягаю я, чіпляючись за залишки його довіри до себе. — Я бачив жінку, яку хтось переслідував, вона кричала, але її крик урвався після пострілу. Ми маємо обшукати ліс!
— Зрозуміло… — Він затинається, струшує якусь порошинку зі штанів. Наступні його слова звучать дуже обережно: він ретельно їх добирає, а вимовляє ще обачніше, наче пропонуючи мені якесь приношення: — А чи можливо таке, що ті двоє, яких ви побачили, — то були закохані голуб’ята? Може, вони просто бавилися в лісі? А звук… то могла хруснути якась гілка. Чи, може, то був постріл зі стартового пістолета? Холостим набоєм?
— Ні, ні, вона кликала на допомогу! Вона була налякана! — вигукую я і, не стримавшись, схвильовано схоплююся зі стільця, упускаючи на підлогу брудний рушник.
— Так, так, авжеж, — каже він заспокійливо, спостерігаючи, як я міряю кроками кімнату. — Я вам вірю, друже мій, але полісмени дуже прискіпливі щодо таких речей. До того ж їм подобається шити штатських людей у дурні…
Я безпорадно дивлюся на нього, відчуваючи, що тону в морі банальності.
— Її убивця дав мені оце, — кажу, раптом згадавши про компас, який лежить у мене в кишені. Витягаю його. Він зашмарований брудом, тому доводиться протерти його рукавом. — Там, позаду на корпусі, є монограма, — показую тремким пальцем.
Він вивчає компас, примруживши очі, ретельно оглядає його зусібіч.
— С. Б., — каже він звільна, зводячи очі на мене.
— Так!
— Себастіан Белл. — Він замовкає на мить, помітивши моє спантеличення. — Це ваше ім’я. С. — це Себастіан. Це ваші ініціали. Це ваш компас.
Роззявляю рота. І стуляю його, так і не видушивши жодного звуку.
— Напевне, я його загубив, — кажу нарешті. — А вбивця, мабуть, знайшов.
— Можливо, — киває він.
Саме його доброзичливість змушує мене почуватися так, ніби ґрунт вислизає з-під ніг. Він, певна річ, уважає, що я схиблений бевзь напідпитку, який цілу ніч вештався лісом, а тепер, повернувшись, верзе казна-що. Утім, замість лютитися, він мене жаліє. Оце найгірше. Лють вагома й відчувана, її прояви можна спростувати хоча б за допомогою кулаків. А жаль — це габа туману, у якій просто губишся.
Падаю у фотель, стискаю скроні. Там, у лісі, убивця, а я не годен переконати бесідника в тому, що нам загрожує небезпека.
«Убивця, який підказав вам шлях додому?»
— Я достеменно знаю, що саме бачив, — наполягаю я.
«Та ви навіть не знаєте, хто ви такий!»
— Певна річ, — киває мій бесідник, не розуміючи причини цієї заяви.
Я дивлюся в порожнечу, думаю тільки про жінку на ймення Анна, яка лежить у лісі мертва.
— Слухайте-но, ви поки що відпочиньте, — каже він, зводячись. — А я тим часом порозпитую, чи не зник, бува, хтось із будинку. Може, тоді ситуація стане зрозумілішою…