Пробігаю поглядом по гостях, стикаюся з очима Деніела, які потішено блищать. Він протирає губи серветкою й поглядом показує на Майкла, наче натякаючи, що мені треба звернути увагу на його слова.
«Йому відомо, що зараз станеться».
— Мій батько хотів би подякувати всім за те, що прийняли наше запрошення, і, авжеж, згодом він матиме змогу зробити це особисто, — проголошує Майкл. Голос його тремтить ледь помітним натяком на тривогу. — А поки що я хочу висловити вдячність особисто від себе за те, що ви приїхали привітати мою сестру Евелін, яка нещодавно повернулася додому з Парижа.
Вона дивиться на нього з такою самою приязню, як і він — на неї. Вони обмінюються усмішками, що не мають ані найменшого стосунку ані до цієї кімнати, ані до людей, що в ній зібралися. Менше з тим, гості зводять келихи, зусібіч лунають подяки у відповідь.
Майкл чекає, допоки гомін стихне, а відтак веде далі:
— Уже незабаром у житті Евелін почнеться геть новий етап… — Він витримує паузу, потупивши очі. — Вона стане дружиною лорда Сесіла Рейвенкорта.
Залу поглинає тиша. Усі погляди звернені на мене. Шок змінюється спантеличенням, потім відразою. Обличчя гостей відображають мої власні почуття. Між Рейвенкортом та Евелін щонайменше тридцять років і тисячі обідів. Тепер зрозуміло, чому Евелін уранці поводилася так вороже. Якщо лорд і леді Гардкасл справді винуватять доньку в смерті Томаса, це покарання напрочуд витончене. Вони мають намір просто позбавити її всіх тих років, яких вона позбавила Томаса.
Дивлюся на Евелін, але вона термосить серветку й кусає губу. Нещодавні веселощі де й поділися. Чолом Майкла котиться краплина поту, келих тремтить у його руці. Він не зважується навіть глянути на сестру, а вона взагалі не годна звести очей. А я… либонь, ніколи досі жодна людина не вивчала так ретельно скатертину.
— Лорд Рейвенкорт — давній друг нашої родини, — каже Майкл невиразно, відчайдушно змагаючи тишу. — Ліпшого чоловіка для моєї сестри годі й бажати.
Нарешті він зводить погляд на Евелін, зустрічається з її очима, що мерехтять від сліз.
— Еві, ти, здається, хотіла щось сказати?
Вона киває, мордуючи серветку. До неї прикипають усі погляди. Гості незрушні. Навіть челядь витріщається на неї, заклякнувши попід стінами зі стосами брудних тарілок чи пляшками вина напереваги. Нарешті Евелін зводить погляд, озирає вичікувальні обличчя людей навколо. Очі в неї нарвані, наче у тварини, яка втрапила до пастки. Якщо жінка й підготувала якусь промову, зараз вона вивітрюється в неї з голови. З придушеним схлипом Евелін мчить геть з кімнати. Майкл кидається слідом за нею.
Гості обертаються до мене, я шукаю поглядом Деніела. Його недавня веселість де й поділася, він прикипів очима до вікна. Цікаво, скільки вже разів йому довелося бачити, як пашить від сорому моє обличчя? Чи пам’ятає він це відчуття? Чи не через це, бува, він уникає зараз мого погляду? Чи триматимусь я сам ліпше, коли до мене дійде черга?
Я сиджу на самому кінці столу. Перше моє поривання — помчати слідом за Майклом та Евелін, але з тим самим успіхом я можу сподіватися на те, що місяць спуститься з неба, щоб звести мене з цього стільця.
Зала тоне в мовчанні, аж тоді Кліффорд Геррінґтон зводиться. Нагороди його виблискують у світлі свічок.
— За довге й щасливе подружнє життя! — виголошує він, схоже, без найменшої іронії.
Усі один за одним здіймають келихи й повторюють тост — нависпів, глухо.
А з віддаленого кінця столу мені підморгує Деніел.
20
Обідня зала давно вже спорожніла, челядь прибирала останні тарілки зі столу, коли до мене нарешті підступається Каннінгем. Він стовбичив під дверима понад годину, але щоразу, коли намагався увійти, я змахом руки забороняв йому наближатися. Після того приниження, що я його пережив за вечерею, дозволяти камердинерові ще й привселюдно підводити мене з фотеля означало б учергове зганьбитися. Зараз, коли він нарешті заходить, губи його кривляться в посмішці. Чутки про мою неславу, авжеж, уже розійшлися будинком: старигань-товстун Рейвенкорт і його наречена-втікачка.
— Чому ви не попередили мене про одруження Рейвенкорта й Евелін? — різко питаю я.
— Хотів вас принизити, — відповідає він.
Зустрівшись із ним очима, ціпенію, щоки буряковіють. Очі в нього зелені, зіниці темні, наче чорнильні ляпки. У погляді впевненість — такої вистачить на те, щоб здіймати на герць армії чи палити храми. Помагай Боже Рейвенкортові, якщо цьому хлопцеві колись набридне бути в нього напохваті.
— Рейвенкорт марнославний, його легко збентежити, — каже Каннінгем незрушно. — Я помітив, що ви успадкували цю рису його характеру, тому вирішив цим скористатися.