— Але чому? — допитуюся, вражений його відвертістю.
— Ви шантажували мене, — знизує він плечима. — Ви ж не вважаєте, що це вам так минеться?
Кліпаю кілька секунд, аж тоді вибухаю реготом. Нестримним реготом, аж складки плоті трясуться, — так мені подобається його зухвалість. Я принизив його, і він віддячив мені тим самим — приниженням. А знадобилася йому для цього лише дещиця терпіння. Хіба ж це не чудово?
Каннінгем супиться, брови його зсуваються.
— Ви що, не сердитеся? — питає він.
— Вам, вочевидь, байдуже до того, серджусь я чи ні, — кажу, витираючи сльози, що навернулися на очі. — До того ж, хай там як, але першим камінь жбурнув я. А отже, немає сенсу нарікати на те, що у відповідь прилетіла ціла брила.
Мої веселощі викликають у мого бесідника усмішку.
— Схоже, ви й справді не такий, як лорд Рейвенкорт, — каже він звільна, наче зважуючи кожне слово.
— Почнімо з того, що мене звуть інакше, — кажу я, простягаючи йому руку. — Ейден Бішоп.
Він міцно потискає мою долоню, усмішка ширшає.
— Приємно познайомитися, Ейдене. Я Чарльз.
— Що ж, Чарльзе, я не збираюся нікому викривати вашу таємницю й перепрошую, що погрожував це зробити. Я просто хочу врятувати Евелін Гардкасл і забратися з Блекгіту, а часу в мене і для того, і для іншого обмаль. Мені потрібен друг.
— Мабуть, навіть не один, — каже він, протираючи рукавом окуляри. — Щиро кажучи, ваша історія такою мірою химерна, що навряд чи я спромігся б лишатися осторонь, навіть якби мав таке бажання.
— Тоді рушаймо, — підсумовую я. — За словами Деніела, Евелін буде вбито сьогодні на балу, об одинадцятій годині вечора. Якщо ми маємо її врятувати, то нам треба бути саме там.
Бальна зала розташована з іншого боку вестибюля. Каннінгем підтримує мене під лікоть, поки ми туди йдемо. Із селища прибувають екіпажі, шикуються на гравійній під’їзній алеї. Форкають коні, лакеї розчахують двері, впускаючи гостей у маскарадному вбранні, які сновигають туди й назад, ніби канарейки, що їх повипускали з кліток.
— Чому Евелін змушена вийти заміж за Рейвенкорта? — пошепки питаю в Каннінгема.
— Через гроші, — відповідає той. — Лорд Гардкасл відомий не тільки своїм талантом невдало вкладати кошти, але й тим, що ніколи не вчиться на власних помилках. Ширяться чутки, що він своїми оборудками вже майже довів родину до банкрутства. В обмін на право отримати Евелін за дружину Рейвенкорт пообіцяв лордові й леді Гардкаслам щедру винагороду, ще й зобов’язався за кілька років купити в них Блекгіт за грубі гроші.
— То он воно що, — кажу я. — Гардкасли в скруті, тому вирішили віддати під заставу власну дочку, наче якісь старі коштовності…
Подумки повертаюся до ранкової шахової партії, згадую посмішку Евелін, коли я простував до виходу з оранжереї. Але ж Рейвенкорт не наречену собі купує, а безодній колодязь зневаги! Цей старий дурень хоч розуміє, у яку халепу встряє?
— А як щодо Себастіана Белла? — питаю, згадавши про доручення, яке давав був Каннінгемові. — Ви з ним поговорили?
— На жаль, ні. Нетяга лежав на підлозі непритомний, коли я зазирнув до його кімнати, — каже він зі щирим співчуттям. — А ще я побачив там мертвого кроля. Схоже, у цього вашого Лакея якесь збочене почуття гумору. Я покликав лікаря й залишив їх удвох. Гадаю, ваш експеримент доведеться відкласти на інший день.
Розчарування моє тоне в музиці, яка б’ється в зачинені двері бальної зали. Слуга прочиняє їх перед нами, і звуки вихоплюються до вестибюля. Усередині щонайменше півсотні людей, які кружляють у м’якому світлі люстри, наїжаченої свічками. На підвищенні біля віддаленої стіни завзято грає оркестр, але більшість кімнати відведена для танців: арлекіни пускають бісиків єгипетським царицям і всміхненим дияволицям. Блазні вистрибують і знущаються, збивають з чужих голів напудрені перуки, висмикують з рук визолочені маски на довгих паличках. Сукні, плащі й криноліни шелестять підлогою, стовписько збиває з пантелику. Єдине вільне місце — поряд із Майклом Гардкаслом, адже промені його блискучої маски-сонця такі довгі й гострі, що підступатися до нього просто небезпечно.
Ми спостерігаємо за подіями з галереї, з якої ведуть до залу маленькі східці. Я мимоволі тарабаню пальцями по бильцях у такт музиці. Якась частина мене, та, що залишилася від Рейвенкорта, знає цю мелодію, ба більше, любить її. Йому кортить узяти інструмент і заграти.
— Рейвенкорт що, уміє грати? — запитую в Каннінгема.