— Звідки у вас ці костюми? — допитуюсь.
Цей хлопчина спантеличено витріщається на мене, сірі очі налиті кров’ю. Погляд його тьмяний, позбавлений жодного виразу — порожній дверний отвір, за яким немає й натяку на думку. Він висмикує руку, тицяє пальцем мені в груди.
— Агов, а чемніше можна? — бурмотить напідпитку.
Йому аж кулаки сверблять, і, змахнувши ціпком, я даю йому нагоду дістати прочуханку, на яку він так напрошувався. Важкий удар ціпком по нозі — і він опускається на одне коліно. Лається, намагаючись підвестися, спирається долонею на підлогу — і я зараз же кінцем ціпка пришпилюю його руку до паркету.
— Костюми, — вигукую я. — Звідки ви їх узяли?
— На горищі знайшли, — відповідає він; пополотніле обличчя здається таким само білим, як забута машкара. — Та їх там кількадесят на вішаку!
Він намагається вивільнити долоню, але я ж поки що не спираюся на ціпок усією вагою! Я дужче налягаю на нього — і обличчя мого бесідника кривиться від болю.
— Звідки ви про них дізналися? — питаю, трохи послаблюючи тиск.
— Якийсь лакей учора розповів, — каже він, в очах міняться сльози. — Він і сам уже в такому був — у машкарі, у циліндрі, усе як годиться. У нас не було костюмів, тому він провів нас усіх на горище, щоб ми собі щось підібрали. Він й іншим допомагав. Там, либонь, два десятки людей було, слово честі!
«Схоже, Моровий Лікар не хоче, щоб його знайшли».
Ще якусь мить дивлюся, як він корчиться на підлозі, подумки зважуючи його щирість до виразу болю на обличчі. Доходжу висновку, що вони приблизно однакові, і зводжу ціпок, дозволяючи хлопчині забратися. Він шкандибає геть, стискаючи постраждалу руку. Щойно молодик зникає з поля зору, як, помітивши мене в натовпі, з юрби вигулькує Майкл і рішучо прямує в мій бік. Він схвильований, на щоках маковіють червоні плями. Губи швидко ворушаться, але слів не чути через музику й сміх.
Я подаю знак, що не розумію, тому він підходить ближче.
— Чи ви не бачили моєї сестри? — гукає він.
Хитаю головою, відчуваючи раптовий страх. По його очах я завважую, що щось не так, але, перш ніж устигаю розпитати його, він знову зникає у вирі гостей.
Мені спекотно, у голові паморочиться, погане передчуття не полишає мене. Проштовхуюся назад до дивана, знімаю краватку-метелик, розстібаю комірець. Повз мене мчать постаті в машкарах, оголені жіночі руки блищать від поту.
Мене млоїть, свято анітрохи не тішить. Я розмірковую, чи, може, варто приєднатися до пошуків Евелін, коли повертається Каннінгем. Він приносить пляшку шампанського в срібному відерці з льодом і два келихи на довгих ніжках. Метал упрів, і Каннінгем так само. Минуло так багато часу, що я вже й забув, куди саме він ходив.
— Де ви були?! — горлаю йому просто у вухо.
— Здалося… бачив Саткліффа, — кричить він у відповідь, половину слів геть не чути через музику. — …Маскарадний стрій…
Схоже, з Каннінгемом сталося те саме, що й зі мною.
Киваю, — мовляв, зрозуміло, — а відтак ми сідаємо й мовчки п’ємо, видивляючись Евелін. Моя тривога дужчає. Треба звестися, обшукати будинок, розпитати гостей, але Рейвенкорт на такі подвиги не спроможний. У цій кімнаті забагато люду, а він надто зморений. Він тямущий спостерігач, а не людина дії, і, якщо я хочу допомогти Евелін, скористатися треба саме його найкращими рисами.
Завтра, можливо, я сновигатиму будинком, але сьогодні маю просто дивитися. Мені треба побачити все, що відбуватиметься в бальній залі, завважити кожну дрібницю, щоб запобігти трагічним подіям цього вечора.
Шампанське заспокоює мене, але я відставляю келих убік, не бажаючи втрачати ясність розуму. Саме тоді помічаю Майкла, який простує вгору сходами, що ведуть до галереї над бальною залою.
Оркестр замовкає, гомін і сміх звільна згасають, і всі обертаються до господаря маєтку.
— Перепрошую, що перериваю веселощі, — каже Майкл, учепившись у поруччя сходів. — У мене до вас дивне запитання: чи хтось, бува, не знає, де зараз моя сестра?
Натовпом перекочуються брижі пошепту, гості ззираються. За хвилину стає зрозуміло, що Евелін у бальній залі немає.
Першим її помічає Каннінгем.
Він торкається мого плеча й показує на неї: Евелін, заточуючись напідпитку, іде повз запалені жарівниці до дзеркального ставка. Вона вже доволі далеко, її то освітлює полум’я, то вона зникає в потемку. А в руці виблискує маленький сріблястий пістолет.
— Покличте Майкла! — гукаю я.
Каннінгем проштовхується крізь натовп, а я спинаюся на ноги й, похитуючись, шкандибаю до вікна. Окрім нас із Чарльзом, ніхто інший іще не встиг її побачити. У залі знову здіймається гамір, миттєве хвилювання, викликане Майкловим запитанням, ущухає. Скрипаль ладнає інструмент, на годиннику одинадцята вечора.