«А як щодо цвинтаря? І револьвера?»
Якщо Евелін і справді зробила це через відчай, то чому вона менш ніж за дві години після вечері була в такому доброму на позір гуморі, коли супроводжувала Белла під час відвідин цвинтаря? І ще ж вона мала зброю — великий чорний револьвер, який насилу вмістився в її сумочці.
А застрелилася вона з маленького сріблястого пістолета. Нащо вона взяла іншу зброю?
Не знаю, скільки я так сиджу, розмірковуючи над цим, серед гостей, які завзято побиваються через трагічну подію. Поліція так і не прибуває.
Натовп потроху розходиться, свічки догоряють, бал остаточно завершується. Останнє, що проминає перед моїм внутрішнім поглядом, перш ніж я засинаю у фотелі, — це образ Майкла Гардкасла, який стоїть навколішки в траві, обіймаючи мокре тіло мертвої сестри.
21
Отямлююся від болю. Боляче навіть дихати. Кліпаю, женучи геть залишки сну, і бачу білу стіну, білі простирадла й ляпки засохлої крові на подушці. Долоня під щокою, плівка засохлої слини приклеює верхню губу до кісточок пальців.
Цю мить я пам’ятаю, я бачив її очима Белла.
Я знову дворецький — дворецький після того, як його перевезли до сторожівні.
Біля ліжка чути чиїсь кроки. Судячи з чорної сукні й білого фартуха, це покоївка. У руках у неї велика розгорнута книга, і жінка гарячково гортає сторінки. Голова в мене надто важка, роздивитися щось годі, тому я видушую стогін, який має привернути її увагу.
— Йой, добре, ви очуняли, — каже вона, зупиняючись. — Коли Рейвенкорт залишиться на самоті? Ви цього не записали, але цей бісів бовдур відрядив свого камердинера до кухні нишпорити…
— Хто?.. — У горлі булькотять кров і слиз.
На креденці стоїть глечик з водою. Покоївка похапцем відкладає книгу, наповнює склянку й підносить її до моїх губ. Я ледь-ледь повертаю голову, намагаючись побачити її обличчя, але світ перед очима зараз же йде шаленими обертами.
— Вам не можна говорити… — каже вона, витираючи фартухом краплі води з мого підборіддя. Затинається на мить. — Тобто можна, але тільки тоді, коли вам поліпшає… — Знову затинається. — Узагалі-то мені неймовірно потрібна ваша відповідь щодо Рейвенкорта, поки мене через нього не вколошкали.
— Хто ви? — хрипко видушую я.
— Невже цей покидьок так сильно… Чекайте-но! — Вона схиляється до мого обличчя, пильно вдивляється карими очима. У неї пухляві щоки, вона бліда, з-під чіпця вибилися пасма скуйовдженого білявого волосся.
Раптом я розумію, що це та сама покоївка, яку бачили Белл та Евелін. Та сама, що наглядала за дворецьким, коли вони завітали до сторожівні.
— Скільки вже подоб у вас було? — питає вона.
— Я не…
— Скільки? — наполягає покоївка, сідаючи на краєчок ліжка. — Скільки втілень ви вже змінили?
— Ви Анна, — кажу, повертаючи до неї голову, щоб ліпше роздивитися.
Біль враз опалює мене аж до кісток. Покоївка дуже лагідно, обережно притискає мене назад до матраца.
— Так, я Анна, — каже терпеливо. — То скільки у вас уже було подоб?
Сльози радості навертаються на очі, приязнь переповнює мене по вінця, ніби тепла вода. Хай навіть я не пам’ятаю цієї жінки, але все одно знаю, що нас поєднують довгі роки дружби, відчуваю до неї якусь майже інстинктивну довіру. Ба більше, я просто неймовірно щасливий, що ми знову разом. Хоч як дивно таке казати про когось, кого геть не пам’ятаєш, але я розумію, що мені її страшенно бракувало.
Від почуттів, які відбиваються на моєму обличчі, у її очах міняться сльози. Нахилившись, вона ніжно обіймає мене.
— Мені також вас бракувало, — каже вона, озвучуючи те, що я наразі відчуваю.
Якусь мить ми обіймаємося, аж тоді вона кашляє й витирає сльози.
— Ну ж бо, годі вже, — каже, хлюпнувши носом. — Сльозами тут не зарадиш. Мені треба, щоб ви розповіли про свої втілення, бо потім ми тих сліз не збудемося…
— Я… Я… — намагаюся видушити крізь клубок у горлі. — Я отямився в подобі Белла, потім був дворецький, відтак Дональд Девіс, тоді знову дворецький, Рейвенкорт, а зараз…
— А зараз знову дворецький, — каже вона замислено. — Бог любить трійцю, еге ж?
Дівчина прибирає з мого лоба пасмо волосся й нахиляється ближче.
— Схоже, нас із вами ще не познайомили. Чи то пак мене з вами не познайомили, — каже вона. — Мене звати Анна, а ви Ейден Бішоп. Чи ми вже це з’ясували? Ваші появи чомусь відбуваються в хибному порядку, тому ніяк не можу збагнути, на якому саме етапі ми зараз.