— То ви вже зустрічали інші мої подоби?
— Лише побіжно, — каже вона, глянувши на двері, адже там, у коридорі, уже чути голоси. — Зазвичай вони всі мене про щось просять.
— А ваші втілення? Вони..
— У мене немає інших утілень. Я — це я, — каже вона. — І Моровий Лікар не навідує мене. Але день у мене також постійно той самий. Завтра я всього цього не пам’ятатиму, і це загалом не так уже й погано, зважаючи на те, що цей день у мене, схоже, не вельми.
— Але вам відомо, що відбувається? Відомо про самогубство Евелін?
— Це вбивство. Я отямилася, знаючи це достеменно, — каже вона, розправляючи простирадла. — Власного імені не пам’ятала, знала тільки ваше… і те, що нам звідси не вибратися, аж допоки ми не дізнаємося ім’я вбивці й не з’явимося з беззаперечними доказами його провини на березі озера об одинадцятій вечора. Схоже, це правила гри. Вони закарбувалися в моєму мозку раз і назавше, щоб я не забула.
— А я, коли отямився, геть нічого не пам’ятав, — кажу, намагаючись зрозуміти, чому нас із нею мордують по-різному. — Тільки ваше ім’я. Моровому Лікареві довелося розповідати мені решту.
— Ще б пак, ви ж у нього особливий, — каже вона, поправляючи мені подушку. — Щодо того, що роблю я, йому байдуже. За цілий день носа до мене жодного разу не поткнув. А от вас не полишає. Дивно, що наразі під ліжком не сховався…
— Він попередив, що лише один з нас може звідси вибратися, — кажу я.
— Так. І цілком очевидно, що йому кортить, щоб цим одним виявилися ви. — У її голосі з’являється побіжна злість, але тієї ж миті зникає. Вона хитає головою. — Даруйте, мені не слід усе це на вас виплескувати, але я не можу позбутися відчуття, що він щось собі намислив… і це мені не подобається.
— Так, я розумію, про що ви, — запевняю я. — Але якщо вибратися зможе тільки один з нас…
— …То чому ми одне одному допомагаємо? — перериває мене вона. — Тому, що у вас є план, як витягти звідси нас обох.
— У мене?
— Ви самі таке сказали.
Уперше за весь цей час її впевненість де й дівається, вона стривожено супиться, але перш ніж я встигаю спитати, що сталося, у коридорі риплять мостини, на сходах чути важкі кроки. Враження таке, ніби весь будинок аж трясеться.
— Зачекайте-но, — каже вона й хапає книгу з креденця. Тільки зараз я розумію, що насправді це альбом для замальовок. Брунатна шкіряна палітурка з нашвидкуруч скріпленими тасьмою окремими аркушами.
Вона ховає альбом під ліжко й натомість видобуває звідти мисливську рушницю. Притиснувши приклад до плеча, вона підступається до дверей і прочиняє їх, щоб було ліпше чути.
— От халепа, — вигукує Анна, ногою захряскуючи двері. — Це лікар прийшов, приніс вам снодійне. Хутко, кажіть, коли Рейвенкорт лишиться на самоті. Мені треба попередити його, щоб він не шукав мене.
— Але чому? Хто?..
— У нас немає часу, Ейдене, — каже вона, ховаючи рушницю назад під ліжко, геть з очей. — Наступного разу, коли прокинетеся, я буду тут, і тоді поговоримо як годиться. Обіцяю. А зараз розкажіть мені про Рейвенкорта все, що пам’ятаєте, кожну дрібницю.
Вона схиляється наді мною, бере мене за руку, в очах благання.
— Він буде в себе у вітальні о чверть по першій, — кажу я. — Ви дасте йому віскі, трохи поспілкуєтеся, а тоді прийде Міллісент Дербі. Ви залишите Рейвенкортові листівку з її ім’ям.
Вона замружується, самими губами повторює кілька разів час і ім’я, щоб ті закарбувалися в пам’яті. Лише тепер, коли обличчя її спокійне й зосереджене, я розумію, що вона ще зовсім юна. Щонайбільше цій дівчині дев’ятнадцять, хоча через важку працю з виду вона здається трохи старшою.
— Ще дещо, — видихає вона, торкаючись моєї щоки. Обличчя її так близько, що я помічаю бурштинові цятки в карих очах. — Якщо ви побачите мене десь поза цими стінами, мусите вдати, ніби ми незнайомі. Навіть не наближайтеся до мене, якщо буде така змога. Цей Лакей… Я розповім вам про нього згодом, рано чи пізно. Затямте: не можна, щоб нас бачили разом. Якщо треба буде поговорити, робитимемо це тут.
Вона хутко цьомкає мене в чоло, востаннє роздивляється кімнату, щоб перевірити, що все як годиться.
Кроки вже в коридорі, голоси стрімко наближаються. Я впізнаю голос доктора Діккі, але другий — ні. Він глибокий, наполегливий, хоча слів не розібрати.
— Хто це з Діккі? — питаю я.
— Найімовірніше, лорд Гардкасл, — відповідає вона. — Він цілий ранок раз у раз зазирав сюди, щоб довідатися, у якому ви стані.