— Анно! — лунає десь неподалік голос Белла.
— Рятуйте! — злякано верещить охоплена панікою Мадлен крізь сльози.
Вона вже так близько! Я простягаю руку, сподіваючись ухопити її, але пальці лише зісковзують тканиною сукні. Не втримавшись на ногах, знову падаю.
Вона пригинається, пробираючись попід гілками, зашпортується. Я хапаю її за сукню, вона знову кричить, а наступної миті повз моє обличчя свистить куля й із тріском влучає в стовбур у мене за спиною.
Від несподіванки розтискаю пальці. Мадлен кидається до Евелін, яка виходить із лісу. У руках у неї чорний револьвер — той самий, з яким вона піде на цвинтар. Але навіть він не такий лячний, як лють на її обличчі. Варто мені наважитися на один необачний крок — і вона мене пристрелить, я цього певен.
— Це не те, що ви… Я можу пояснити… — видихаю я, спираючись долонями на коліна.
— У таких, як ви, завжди напоготові пояснення, — каже Евелін, обіймаючи вільною рукою перелякану камеристку за плечі.
Мадлен ридає, нестримно тремтячи всім тілом. Допоможи мені, Боже, але Дербі це до вподоби. Страх його збуджує. Завжди збуджував.
— Усе це… будь ласка… це непорозуміння… — белькочу я благально й ступаю крок до них двох.
— Ані руш, Джонатане, — попереджає Евелін розлючено, стискаючи револьвер обома руками. — Не займайте цю дівчину. Узагалі не займайте жодної дівчини.
— Але я не…
— Ваша мати — подруга нашої родини, і це єдина причина, чому я зараз дозволю вам звідси забратися, — перериває мене Евелін. — Але якщо тільки побачу, що ви чіпляєтеся до будь-якої жінки, чи бодай почую про це — присягаюся, отримаєте кулю.
І надалі цілячись у мене, вона знімає пальто й накидає його на тремкі плечі Мадлен.
— Сьогодні не відходитимете від мене ані на крок, — шепоче вона наляканій камеристці. — Я подбаю, щоб з вами нічого не сталося.
Вони зникають за деревами, лишаючи мене самого в лісі. Закинувши голову до неба, хапаю зимне повітря, сподіваючись, що дощ остудить мене й угамує роздратування. Я прийшов сюди, щоб завадити невідомому душогубові напасти на Евелін, і сподівався, що це допоможе мені викрити вбивцю. Натомість виявляється, що той душогуб — це я сам. Я ганявся сам за собою, ще й на додачу до півсмерті налякав невинну дівчину. Можливо, Деніел має рацію й майбутнє — це не та обіцянка, яку можна порушити?
— Ви знову гаєте час, — лунає в мене з-за спини голос Морового Лікаря.
Він стоїть на віддаленому краю галявини, ледве помітний у сутінку. Як завше, обрав ідеальне місце. Достатньо далеко, щоб я не зміг його вхопити, але водночас достатньо близько, щоб ми мали змогу поговорити.
— Але я вважав, що допомагаю, — виправдовуюся гірко, і досі прикро вражений тим, що сталося.
— От і допомагайте, — каже він. — Себастіан Белл заблукав у лісі.
Ну звісно. Я ж тут не заради Евелін, а заради Белла. Я тут, щоб учергове розпочати коло подій. Доля водить мене за ніс.
Витягаю компас із кишені та тримаю його на долоні, згадуючи ту невпевненість, із якою того, першого ранку пішов за тремкою стрілкою. Без компаса Белл достеменно не вийде з лісу.
Жбурляю компас у багно попід ноги Моровому Лікареві.
— Отак-от я й зміню усе, — кажу, відвертаючись і рушаючи геть. — Рятуйте його самі.
— Я тут не для того, — каже він, і те, як різко звучить його голос, змушує мене зупинитися. — Якщо ви покинете Себастіана Белла в лісі, він ніколи не зустрінеться з Евелін Гардкасл і між ними не виникнуть оті дружні почуття, які ви так цінуєте. Полишите його зараз — і згодом вам буде байдуже до її долі.
— Ви маєте на увазі, що я її забуду? — питаю стривожено.
— Я маю на увазі, що вам треба обачніше обирати черговий вузол, який надумаєте розв’язати, — пояснює він. — Якщо ви не допоможете Беллові, це означатиме, що ви кинете напризволяще Евелін. Це буде просто безпідставна жорстокість, а, наскільки мені відомо, ви зовсім не жорстока людина.
Може, мені здається, але вперше в його голосі чути якийсь натяк на теплоту. Цього досить, щоби спантеличити мене, і я знову обертаюся до нього.
— Мені треба якось змінити цей день, — кажу я, і в голосі звучить відчай. — Необхідно пересвідчитися в тому, що це взагалі можливо.
— Я розумію ваше хвилювання, але який сенс у тому, щоб переставляти меблі, якщо через це ви спалите весь будинок?
Він нахиляється, підбирає компас, витирає з нього бруд. Те, як він крекче, як повільно розгинається, свідчить про те, що Моровий Лікар — літня людина. Нарешті, задоволений результатом своїх зусиль, він кидає мені компас. Бісова штукенція мало не вислизає з пальців, адже метал і досі вологий.