— Забирайте й з’ясуйте, хто вбив Евелін.
— Вона наклала на себе руки, я бачив це на власні очі.
— Якщо ви й справді вважаєте, що все аж так просто, то просунулися куди менше, ніж я досі вважав.
— А ви куди жорстокіший, ніж уважав я, — гарчу сердито. — Якщо вам відомо, що тут відбувається, то чому ви це не припините? Нащо взагалі грати в ці ігри? Та повісьте ви вбивцю, перш ніж він заподіє їй лихо, — і квит!
— Цікава ідея. От лише я й гадки не маю, хто він, той убивця.
— Як це?! — вигукую, не ймучи віри його словам. — Вам же відомий кожний мій крок іще до того, як він спаде мені на думку! Як таке можливо, що ви не знаєте найважливішого?
— Я й не мушу це знати. Я спостерігаю за вами, ви спостерігаєте за Евелін Гардкасл. У кожного з нас своя роль.
— Але ж тоді я можу звинуватити в цьому злочині взагалі будь-кого! — вигукую я, обурено сплеснувши руками. — Убивця — Гелен Гардкасл. Усе, годі! Відпускайте мене!
— Ви забули, що мені потрібні докази. Самих ваших слів замало.
— А якщо я врятую її? Що тоді?
— Не думаю, що це можливо. Ба більше, як на мене, усі ваші спроби тільки гальмують розслідування. Менше з тим, моя пропозиція й тоді буде в силі. Евелін було вбито минулої ночі. І щоночі до того її також убивали. Навіть якщо сьогодні ви її врятуєте, це не скасовує тих, попередніх випадків. Назвіть мені ім’я того, хто вб’є Евелін Гардкасл чи планує її вбити, і я дозволю вам звідси піти.
Уже вдруге з моменту своєї появи в Блекгіті я стою з компасом у руках і розмірковую над указівками того, кому не можу довіряти. Зробити так, як вимагає Моровий Лікар, означатиме змиритися з тим, що наприкінці дня Евелін загине. Але, схоже, будь-які спроби щось змінити в результаті лише погіршують ситуацію. Якщо припустити, що він каже правду, мені зараз треба рятувати свою першу подобу, бо інакше залишу напризволяще Евелін.
— Ви сумніваєтеся щодо моїх намірів? — питає він, помітивши мої вагання.
— Певна річ, що сумніваюся, — одказую я. — Ви носите машкару й спілкуєтесь якимись загадками, і я ані на мить не повірю, що ви доправили мене сюди лише задля того, щоб я розслідував убивство. Ви щось приховуєте.
— І ви вважаєте, що, якщо зняти з мене машкару, усе таємне стане явним? — пирхає він. — Обличчя — теж машкара, просто іншого ґатунку, і вам це відомо ліпше, ніж будь-кому. Але ваша правда. Я таки дещо приховую. Якщо вам від цього буде легше, то можу зізнатися, що приховую не від вас. Якщо вам поталанить зірвати з мене машкару, мене просто замінять, але ваше завдання нікуди від того не подінеться. Вирішуйте самі, чи варта шкурка вичинки. А щодо вашої присутності в Блекгіті… мабуть, щоб трохи вгамувати ваші сумніви, я можу назвати ім’я людини, яка вас сюди доправила.
— І хто ж це?
— Ейден Бішоп, — каже він. — На відміну від своїх суперників, ви приїхали до Блекгіту з власної волі. Усе, що сьогодні відбувається, є наслідком вашого власного рішення.
У голосі його жаль, але позбавлена виразу біла машкара змушує цю фразу прозвучати лиховісно — якоюсь пародією на співчуття.
— Цього не може бути, — кажу вперто. — Нащо мені було сюди приїжджати з власної волі? Хто зголоситься таке із собою вчинити?
— Ваше життя до Блекгіту мене не обходить, містере Бішоп. Розкрийте вбивство Евелін Гардкасл, і ви дістанете всі відповіді, яких потребуєте, — каже він. — А наразі Беллові потрібна ваша допомога. — І показує мені за спину. — Він отам.
І, не кажучи більше ні слова, Моровий Лікар задкує й зникає в лісі. Сутінь поглинає його. У голові рояться сотні дрібних запитань, але жодне з них тут, у лісі, мені не зарадить. Отже, відкладаю їх на потім і йду шукати Белла. Відтак натрапляю на нього, захеканого й тремкого від знемоги. Зачувши, як тріскотить вітролам у мене під ногами, він завмирає.
Його страхопудливість просто огидна.
У Мадлен, хоч вона й помилялася щодо моїх намірів, принаймні стало здорового глузду тікати.
Я обходжу його, ретельно намагаючись не потрапити на очі. Я міг би спробувати пояснити, що тут відбувається, але зі сполоханих кролів кепські союзники, тим паче, якщо вони вважають тебе вбивцею.
Усе, що мені наразі треба від Белла, — це щоб він вижив.
Ще два кроки — і от я вже в нього за спиною. Нахиляюся до самісінького його вуха.
Від нього відгонить потом, смердить, наче від брудної ганчірки. Мене аж млоїть.
— На схід, — видушую із себе я та вкидаю компас до його кишені.
Задкую й повертаюся до лісу, до згарища, яке лишилося від котеджу Карвера. Белл блукатиме лісом іще близько години, отже, мені вистачить часу, щоб по хусточках повернутися до будинку, не ризикуючи зіткнутися з ним.