— Останнім часом, коли я з’являюся, серця навіть не тьохкають. Далебі, шкода… — Голос її звучить якось нашорошено, наче вона ступає на хисткий місток. — А яка сумнівна оборудка змусила вас поткнутися надвір о такій жахливій порі?
— Та от хотів був попросити вашого сина про невеличку послугу. Слово честі, нічого сумнівного.
— Прикро.
— Так, і мені також. — Він уперше зводить на мене очі. — Дербі, можна вас на хвилинку?
Ми відходимо вбік. Міллісент щосили вдає, що їй геть нецікаво, але раз у раз скошує на нас допитливе око з-під свого шалика.
— Що сталося? — запитую.
— Та от надумав упіймати Лакея, — одказує він. На вродливому обличчі чи то страх, чи то захват.
— Це ж яким чином? — питаю я. Його задум зараз же зацікавлює й мене.
— Ми знаємо, що він буде в обідній залі десь о першій дня, знущатиметься там з Рейвенкорта, — відповідає він. — Пропоную саме там його й підстерегти.
Самої згадки про ці примарні кроки й лиховісний сміх досить, щоб мене взяли сироти. Від думки про те, що ми нарешті спіймаємо цього чортяку, моїми жилами наче полум’я струмить. Утім таке саме завзяття охопило Дербі, коли ми з ним у лісі ганялися за камеристкою, і це стрімко змушує мене нашорошитися. Не можна ані на мить давати цій подобі виходити з-під контролю.
— І що саме ви задумали? — допитуюся, змушуючи себе трохи охолонути. — Я там був сам-один і гадки не маю, де він ховався.
— І я також не мав, але от напередодні ввечері поговорив з таким собі добродієм, давнім приятелем родини Гардкаслів, — каже він, змушуючи мене відійти подалі від Міллісент, яка тишком-нишком уже підступилася до нас. — Виявляється, тут, у маєтку, є ціла система таємних коридорів — ними користувалися католики під час релігійних переслідувань. Саме там ховався Лакей, і там-таки ми його й схопимо.
— Але яким чином?
— Мій новий приятель розповів, що потрапити до тунелів можна з бібліотеки, вітальні й галереї. Пропоную от що: кожен з нас пантруватиме біля одного з входів, і, коли він звідти вийде, ми його злапаємо.
— План чудовий, — кажу я, насилу стримуючи захват Дербі. — Я піду до бібліотеки, ви — до вітальні. А до галереї хто?
— А попросіть-но Анну, — пропонує він. — Але одинцем жоден з нас із Лакеєм не впорається. Може, ви удвох чатуватимете в бібліотеці, а я звернуся до когось з інших подоб, щоб допомогли мені з галереєю й вітальнею?
— Чудово! — радісно вигукую я.
Якби я не тримав Дербі на короткому повідці, він би вже просто зараз мчав цими тунелями з ліхтарем і різницьким ножаком напереваги.
— От і добре, — каже він, усміхаючись мені так приязно, що я відчуваю непохитну впевненість: ми зможемо втілити цей задум. — Прийдіть туди за кілька хвилин до першої. Якщо нам бодай трішки пощастить, устигнемо з цим завершити ще до вечері.
Він розвертається, збираючись піти, але я хапаю його за руку.
— Ви й справді пообіцяли Анні, що знайдете спосіб, як витягти звідси нас обох, якщо вона нам допоможе?
Він пильно дивиться на мене, і я поквапом відсмикую руку.
— Так, — підтверджує він.
— Отже, ви збрехали, так? — питаю я. — Адже тільки один з нас може вибратися з Блекгіту.
— Ліпше назвімо це потенційною брехнею, гаразд? Я все ж таки сподіваюся виконати свою частину угоди.
— Ви моє останнє втілення. Ви й справді на щось сподіваєтеся?
— Та не дуже, — зізнається він, і вираз його обличчя м’якшає. — Я знаю, що вона вам подобається. Слово честі, я не забув цього відчуття, але нам треба, щоб вона була на нашому боці. Ми не виберемося з цього маєтку, якщо цілий день доведеться пильнувати не тільки Лакея, а ще й Анну на додачу.
— Я маю розповісти їй правду, — кажу, приголомшений його зимною байдужістю до нашої подруги.
Він помітно напружується.
— Якщо ви це зробите, то вона стане нашим ворогом, — сичить Деніел, озираючись, щоб переконатися, що нас не підслуховують. — І тоді про свій намір допомогти їй можете забути.
Він надуває щоки, видихає, куйовдить собі волосся, а відтак усміхається мені. Напруга полишає його, наче повітря — пробиту кульку.
— Робіть так, як вважаєте за потрібне, — каже він. — Але принаймні зачекайте, допоки ми впіймаємо Лакея. — Він дивиться на годинник. — Три години — оце й усе, що я у вас прошу.
Наші погляди зустрічаються. У моєму — сумнів, у його — прохання. Усе, що мені залишається, — погодитися.
— Гаразд, — зголошуюсь я.
— Ви не пошкодуєте, — обіцяє він.
Стиснувши моє плече, він привітно махає рукою Міллісент і рушає до Блекгіту рішуче, наче людина, у якої з’явилася мета.