Розвертаюся до Міллісент, яка задумливо споглядає мене, підтиснувши губи.
— Паскудні в тебе друзі, — зауважує вона.
— Я й сам паскудний, — одказую я, не ховаючи очей.
Нарешті вона хитає головою і йде далі, трохи вповільнивши крок, щоб я її наздогнав.
Ми підходимо до довгої теплиці. Більшість шибок у ній розбита, зело так розрослося, що просто витиснуло скло. Міллісент зазирає досередини, але листя надто щільне. Жестом вона запрошує мене йти за нею, і ми обоє прямуємо до віддаленого кінця приміщення. Там бачимо двері, замкнені на новий ланцюг і колодку.
— Шкода, — зауважує вона, марно смикнувши ланцюг. — Мені замолоду подобалося сюди приходити.
— То ви й раніше бували в Блекгіті?
— Колись я приїздила сюди щоліта. Ми всі приїздили: Сесіл Рейвенкорт, близнюки Кертіси, Пітер Гардкасл і Гелен. Останні двоє тут і познайомилися. Коли я вийшла заміж, то привозила сюди твоїх брата й сестру. Вони фактично виросли разом з Евелін, Майклом і Томасом.
Вона бере мене попід руку, і прогулянка триває.
— Мені так подобалося бувати тут улітку! — веде далі Міллісент. — Гелен завжди страшенно казилася через твою сестру, тому що Евелін поганенька на вроду. У Майкла зовнішність також не вельми — ці його пласкі риси… Томас — от хто був нівроку, але він загинув тоді на озері. Подвійний удар, якого доля завдала нещасній жінці, але що ж поробиш… З тобою, мій гарнюній хлопчику, усе одно жоден з них не зрівнявся б, — каже, гладячи мене по щоці.
— Евелін вродлива, — заперечую я. — Узагалі-то вона просто чудова!
— Справді? — перепитує Міллісент недовірливо. — Мабуть, у Парижі розквітла, хтозна. Вона мене цілий ранок уникає так само, як і її матуся. Яблуко від яблуні… Але тоді принаймні зрозуміло, чому Сесіл біля неї впадає. Він наймарнославніша людина, яку я в житті бачила, а це дещо, якщо зважити, що я п’ятдесят років прожила з твоїм батечком.
— Знаєш, а Гардкасли її ненавидять. Тобто Евелін.
— Хто це тобі таку бздуру сказав? — дивується Міллісент і, схопившись за мою руку, трясе ногою, намагаючись струсити бруд з черевика. — Майкл її просто обожнює. Він чи не щомісяця їздив до неї в Париж, і, наскільки я розумію, відколи вона повернулася, вони взагалі не розлучаються. Пітер також ненависті до неї не відчуває, вона йому просто байдужа. От хіба що Гелен… Але вона так і не оговталася після загибелі Томаса. І все одно сюди приїздить, дивина та й годі. Щороку, у день його загибелі, вона вирушає до озера. Іноді навіть розмовляє з Томасом. Якось я це на власні вуха чула…
Стежка виводить нас до дзеркального ставка. Це саме тут Евелін сьогодні ввечері накладе на себе руки. Як і всім у Блекгіті, милуватися водоймою ліпше на відстані. З бальної зали вона здається просто чудовою, таким собі довгим свічадом, у якому відображається вся велич маєтку. Але тут і зараз це просто брудний ставок — облицювання на березі потріскалося й замоховіло.
«Нащо їй знадобилося вчиняти самогубство саме тут? Чому не в себе в спальні? Чому не у вестибюлі?»
— З тобою все гаразд, любчику? — питає Міллісент. — Щось ти наче пополотнів.
— Та от шкодую, що тут усе таке занедбане, — кажу, видушивши подобу усмішки.
— Так, авжеж, але що ж тут удієш? — одказує вона, поправляючи шалик. — Жити тут після вбивства сина Гардкасли не могли, а кому ще потрібне це одоробло, надто з такою історією? Як на мене, треба було взагалі залишити маєток лісу на поталу…
Тема зворушлива, але Джонатан Дербі на тривалі роздуми не здатний, і вже незабаром моя увага зосереджена на підготовці до сьогоднішнього балу — крізь шиби, повз які ми саме проходимо, я спостерігаю за метушнею, яка відбувається в бальній залі. Челядь і наймані робітники відшкрібають підлогу, фарбують стіни; покоївки видираються на хиткі драбини з довгими пір’яними віниками для пилу напереваги. У віддаленому кінці приміщення музиканти зі знудженим виглядом налагоджують налощені інструменти, а Евелін Гардкасл керує всім процесом з центру зали: указує на щось і жестикулює. Вона підходить то до однієї купки челяді, то до іншої, лагідно до них звертається, потискає руки — і в мене аж серце скімлить від згадки про той час, що ми провели разом.
Я шукаю поглядом Мадлен Обер — онде вона, сміється разом з Люсі Гарпер, покоївкою, яку образив Стенвін і з якою подружився Рейвенкорт. Обидві саме вмощують канапу неподалік від сцени.
Ці дві упосліджені жінки знайшли одна одну — думка про це мене дещо тішить, хоча, авжеж, це анітрохи не зменшує моєї провини в ранкових подіях.
— Я ж тебе попереджала тоді, останнього разу, що більше не приховуватиму твоїх капостей, — каже Міллісент гостро. Напружившись, вона спостерігає за тим, як я дивлюся на покоївок. Любов до сина й відраза вирують у її очах, затуманюючи погляд, — і в їхньому тумані я бачу обриси таємниць родини Дербі. Те, що раніше було лише тьмавою підозрою, тепер стає цілком очевидним. Дербі — ґвалтівник. І ставалося лихо вже не раз. Усі вони там, у погляді Міллісент, — усі жінки, на яких він зазіхнув, усі зруйновані ним життя. Усі вони в неї всередині. Міллісент старанно плекає темряву, якої сповнений Джонатан Дербі.