Її аргументи здаються цілком слушними, але вони не в змозі переважити мій страх. Якщо існує шанс уколошкати цього божевільного, перш ніж він уколошкає мене, я ним скористаюся, не зважаючи на ризик. Ліпше померти у двобої, ніж ховатися по кутках.
— Обіцяю, — кажу я, додаючи чергову брехню до переліку.
На щастя, Анна надто змерзла, а тому не зважає на те, як стинається мій голос. Попри те що кілька разів ковтнула з фляги, дівчина страшенно тремтить і геть сполотніла. Намагаючись сховатися від вітру, вона притискається до мене. Її шкіра пахне милом, і я відводжу погляд, бо не хочу, щоб вона помітила, як аж заходиться хтивий Дербі.
Відчуваючи, що я ніяковію, вона хилить голову, щоб зазирнути в мої потуплені очі.
— Ваші інші подоби кращі, слово честі, — каже вона. — А з цією просто тримайте себе в руках. Не піддавайтеся йому.
— І як я маю це робити, якщо мені навіть не в тямки, де починаються вони, а де я?
— Якби вас тут не було, Дербі вже мене б мацав, — каже вона. — Отак-от і можна визначити, де ви, а де він. Ви не просто пам’ятаєте, як годиться поводитися. Ви дієте певним чином — так, як звикли діяти.
І менше з тим, попри страшенний вітер, вона все ж таки відступається від мене, щоб мені було легше стримуватися.
— Не варто вам вештатися холоднечею, — кажу, знімаючи із себе шарф і обмотуючи ним її шию. — Ви ж до смерті задубієте.
— А якщо ви й надалі так поводитиметеся, то Джонатана Дербі ще почнуть вважати людиною, — каже вона, заправляючи кінчики шарфа під пальто.
— Скажіть це Евелін Гардкасл, — зауважую я. — Вона сьогодні вранці мене мало не пристрелила.
— То треба було вам самому її пристрелити, — докидає Анна діловито. — Тоді б ми відразу розкрили це вбивство.
— Не збагну, жартуєте ви чи ні, — нарікаю я.
— Звісно, що жартую, — озивається вона, дмухаючи на задубілі пальці. — Якби ж то все було аж такою мірою просто, ми б уже давно звідси вибралися. Утім, як на мене, намагатися врятувати її — теж не найкращий план.
— Вважаєте, що я маю дати їй померти?
— Вважаю, що ми вже достобіса часу робимо не те, що нам доручили робити.
— Ми не зможемо захистити Евелін, не знаючи, хто саме бажає її смерті, — заперечую я. — Одне приведе нас до іншого.
— Сподіваюся, ваша правда, — каже вона із сумнівом.
Мені кортить якось підбадьорити її, але її вагання вже заповзли мені під шкуру й засвербіли. Я стверджував, що, урятувавши Евелін від смерті, ми дізнаємося ім’я того, хто хоче заподіяти їй лихо, але ж це брехня. Жодного плану я не маю. Навіть не знаю, чи здатний я взагалі врятувати Евелін. Я дію всліпу, керуючись самими лише сентиментальними почуттями, і що далі, то дужче поступаюся Лакеєві. Анна заслуговує на краще, але я гадки не маю, як це краще їй дати й водночас не полишити напризволяще Евелін — з якоїсь причини сама думка про це для мене нестерпна.
Зі стежки лунає гомін, вітер доносить до нас відлуння голосів з-за дерев. Анна хапає мене за руку й тягне в хащі.
— Це все дуже цікаво, але я взагалі-то хочу попросити вас про послугу.
— Так, звісно. Чим я можу прислужитися?
— Котра зараз година? — питає вона, видобуваючи з кишені альбом для замальовок. Це той самий альбом, який був у неї в сторожівні: пожмакані аркуші, заяложена палітурка. Вона тримає його так, щоб я не мав змоги зазирнути досередини, але, судячи з того, як дівчина поспіхом гортає сторінки, ідеться про щось важливе.
Дивлюся на годинник.
— Вісім по десятій, — кажу, знемагаючи від цікавості. — А що у вас там?
— Нотатки, відомості. Усе, що я з’ясувала про ваші вісім утілень і їхні дії, — каже вона неуважно, ведучи пальцем по одній зі сторінок. — І навіть не просіть показати: ви не маєте цього бачити. Бо ще дізнаєтеся щось наперед і накоїте лиха.
— І на думці не мав, — кажу я, квапливо відводячи очі.
— Так… вісім по десятій ранку. Чудово. За хвилину я покладу на траву камінь. Мені треба, щоб ви стояли біля нього, коли Евелін накладе на себе руки. Ані кроку звідтам, Ейдене. Не маєте зсунутися ані на дюйм. Збагнули?
— І що все це означає, Анно?
— Вважайте, що це «план Б». — Вона цьомкає мене в замерзлу щоку крижаними губами й ховає альбом назад у кишеню.
Уже відійшовши від мене на кілька кроків, вона раптом ляскає пальцями, повертається й простягає мені на долоні дві білі пігулки.
— Вони вам згодом стануть у пригоді, — каже вона. — Я поцупила їх з валізки доктора Діккі, коли він приходив навідати дворецького.
— Що це? — питаю я.
— Пігулки від головного болю. Міняю на свою шахову фігурку.