— На це старезне страхіття? — дивуюсь я, віддаючи їй різьбленого слона. — Нащо він вам?
Вона всміхається, дивлячись, як я загортаю пігулки в блакитний носовичок.
— Бо його мені дали ви, — каже вона, лагідно затискаючи фігурку в кулаку. — Це була ваша перша обіцянка. Саме завдяки цьому старезному страхіттю я перестала боятися цього місця. Саме завдяки йому я перестала боятися вас.
— Мене? А чому ви маєте боятися мене? — питаю, прикро вражений самою думкою про те, що між нами можливий якийсь розбрат.
— Йой, Ейдене… — каже вона, хитаючи головою. — Якщо ми все зробимо як годиться, усі в цьому будинку вас боятимуться.
По цих словах вона йде геть, зникає між дерев, прямуючи на галявину біля ставка. Можливо, це через те, що вона аж така юна, чи через особливості її характеру, а чи просто внаслідок поєднання безлічі неприємних чинників, що оточують нас, але в ній немає ані крихти сумнівів. Хай там який у неї план, вона, схоже, цілком у ньому впевнена. Аж надміру.
Стоячи на узліссі, я дивлюся, як вона бере великий білий камінь із клумби, ступає шість кроків і впускає його в траву. Простягнувши руку, вона примірюється до дверей бальної зали, а відтак, схоже, задоволена результатом своїх зусиль, витирає руки, ховає їх у кишені та йде.
Невідь-чому ця маленька вистава змушує мене нервуватися.
Я з’явився тут із власної волі, а Анна — ні. Її з якоїсь причини доправив до Блекгіту Моровий Лікар, але я гадки не маю, що саме то за причина.
Хай там ким є Анна, я йду за нею наосліп.
25
Двері, що ведуть до спальні, замкнені, усередині тихо. Я сподівався був перехопити Гелен Гардкасл до того, як вона піде в справах, але, схоже, господиня маєтку не з тих, хто б’є байдики. Укотре смикаю клямку, притискаючись вухом до дерев’яної стулки. Але власними діями вдається хіба що привернути увагу кількох гостей, які саме проходять повз, — якщо не зважати на це, усі мої зусилля марні. Гелен Гардкасл у кімнаті немає.
Рушаю геть, аж раптом усвідомлюю от що: до спальні господині маєтку ще ніхто не вдирався! Рейвенкорт виявить, що замок зламано, невдовзі по обіді, отже, це станеться впродовж кількох наступних годин.
Мені кортить дізнатися, хто ж це зробив і з якої причини цьому комусь так конче потрібно було потрапити досередини. Спочатку я підозрював був Евелін, адже саме в неї виявився один з тих двох револьверів, що поцупили з бюро Гелен. Але ж саме з цієї зброї вона мало не вколошкала мене в лісі сьогодні вранці. Отже, револьвер уже в неї, тому вдиратися до материної кімнати їй не треба.
«От хіба що вона шукала там щось інше».
Окрім револьвера, з кімнати Гелен зникла єдина річ — сторінка щоденника.
Міллісент уважала, що Гелен видерла її сама, щоби приховати якусь оборудку, але весь щоденник зашмарований Каннінгемовими відбитками. Камердинер відмовився пояснювати, що це означає, ще й заперечив, що якимось чином причетний до зламаного замка. Але, якщо я заскочу його, коли він плечем виноситиме двері, Каннінгемові доведеться зізнатися.
Вирішивши, я прямую у віддалений кінець коридору, який потопає в потемку, і стаю на чати.
Але вже за п’ять хвилин Дербі стає страшенно нудно. Не знаходячи собі місця, никаю туди й назад. Заспокоїти Джонатана не вдається.
Розгубившись, вирушаю до вітальні, звідки розносяться пахощі сніданку. Я збираюся принести до коридору стілець і взяти собі якісь наїдки. Сподіваюся, це принаймні на півгодини вгамує Дербі, а тоді доведеться шукати йому якісь інші розваги.
У вітальні вирує млява розмова. Гості здебільшого напівсонні, від них і досі тхне минулим вечором: сморід поту й цигаркового диму в’ївся в їхню шкіру, у кожному віддиху чути перегар. Гості стиха розмовляють, а рухаються повільно, ніби порцелянові фігурки, укриті тріщинами.
Беру з креденця тарілку, кладу на неї чималий шмат яєчні й нирки, хапаю з таці ковбаску й укидаю її до рота, а відтак рукавом витираю смалець із губ. Я так захопився, що не відразу помічаю, що у вітальні запала тиша.
У дверному отворі стовбичить кремезний чолов’яга. Він роздивляється обличчя присутніх, і ті, кого його погляд проминув, помітно розпружуються. Їхнє занепокоєння цілком зрозуміле. Це лютий на вигляд здоровань з рудою бородою та обвислими щоками. Ніс йому ламали стільки разів, що зараз він подібний до яйця на пательні. Старий заяложений костюм насилу вміщає його дебеле тіло: на плечах, здоровенних, ніби шафа, виблискують краплі дощу.
Погляд цього громила розчавлює мене, наче кам’яна брила.
— Містер Стенвін хоче вас бачити, — виголошує він. Голос у нього хрипкий, вимова різка.