Знімаю смокінг, витягаю скриню з шафи на підлогу. Її вміст дзенькає з кожним моїм порухом. Зі схвильованим зойком натискаю кнопку застібки — і не стримую стогону, виявивши, що ця бісова штукенція замкнута на ключ. Смикаю віко, потім іще раз, але воно невблаганне. Знову обшукую висунуті шухляди, навіть лягаю долілиць на підлогу й зазираю під ліжко, але там нічого немає, лише пил і мишачий послід.
Ключа ніде не видно.
Єдине місце, яке я поки що не дослідив, — це той кут, де стоїть ванна. Я, наче одержимий, заходжу за розсувну ширму, і серце мало не вистрибує з грудей, адже там я бачу якесь створіння зі знавіснілим поглядом.
Свічадо.
Усвідомлення цього змушує істоту зі знавіснілими очима зніяковіти разом зі мною.
Нерішуче підступаюся й уперше вивчаю себе з голови до ніг. Розчарування моє стрімко дужчає. Лише тепер, роздивляючись тремкого, наляканого хлопа, я розумію, що мав певні очікування щодо власної зовнішності. Не знаю, яким саме я себе уявляв — вищим, нижчим, кощавішим, огряднішим, — але принаймні не цим непоказним створінням, що відбивається в дзеркалі. Каштанове волосся, карі очі, невиразне підборіддя — з таким обличчям легко загубитися в натовпі. Творець не докладав аж таких зусиль, працюючи наді мною.
Власне зображення швидко мені набридає. Знову шукаю ключ від дорожньої скрині, але знаходжу тільки туалетне причандалля та глек з водою. Хай там ким був колись, схоже, я ретельно знищив усі сліди того, ким був до зникнення. Я на межі того, щоб завити від розчарування, але раптом чую стукіт у двері. П’ять упевнених ударів дають змогу уявити особистість відвідувача.
— Себастіане, ви тут? — питає хрипкий низький голос. — Мене звати Річард Еккер, я лікар. Мене попросили оглянути вас.
Відчиняю двері й бачу розлогі сірі вуса. Видовище просто дивовижне: кінчики закручуються біля самих вилиць обличчя, на якому ці вуса теоретично ростуть. За вусами виявляється чоловік за шістдесят, геть голомозий, з бульбуватим носом і почервонілими очима. Від нього тхне бренді, але якось життєрадісно, наче кожний ковток весело ллявся йому в горлянку.
— Боже милий, та у вас же ж просто жахливий вигляд! — вигукує він. — Це я вам як лікар кажу!
Скориставшись моїм спантеличенням, він проходить повз мене, кидає на ліжко чорний лікарський саквояж й уважно роззирається довкола. Особливу його увагу привертає моя дорожня скриня.
— У мене така сама колись була, — каже, лагідно пестячи віко. — Це ж «Лаволей», еге ж? Я з нею на Сході був, коли служив в армії. Кажуть, французам довіряти зась, але дорожні скрині й валізи в них чудові…
Він легенько кóпає скриню ногою й кривиться, коли носак черевика зачіпає непіддатливу шкіру.
— Цеглу ви в ній тягаєте, чи що… — бурмотить він і вичікувально схиляє голову до плеча, ніби сподіваючись якоїсь притомної відповіді на цю ремарку.
— Вона замкнена, — бурмочу я, затинаючись.
— І що, ключа не можете знайти?
— Я… ні. Докторе Еккер, я…
— Звіть мене Діккі, мене так усі кличуть, — жваво озивається він і підступається до вікна, щоб визирнути надвір. — Відверто кажучи, мені це ніколи не було до шмиги, але вдіяти з цим я нічого не годен. Деніел каже, що вас якесь лихо спіткало.
— Деніел? — перепитую я. Мені було здалося, що я вхопив нитку розмови, а вона від мене знову вислизнула.
— Коулрідж. Це він вас уранці знайшов.
— А, так.
Доктор Діккі сяє усмішкою, завваживши моє спантеличення.
— Отже, ви втратили пам’ять? Не переймайтеся, мені під час війни траплялося кілька разів таке бачити. Усе минало за день чи два незалежно від бажання пацієнта…
Він жестом наказує мені наблизитися до скрині й примушує сісти на неї. Нахиляє мою голову до себе, вивчає її з обережністю різника й хихотить, коли я кривлюся.
— Еге ж, он яка у вас тут гарненька ґуля… — Він витримує паузу, замислившись. — Мабуть, десь ударилися головою минулої ночі. Найпевніше, саме через це у вас памороки й забило, так би мовити. Ще якісь скарги є? Головний біль, нудота абощо?
— Голос, — зізнаюсь я трохи зніяковіло.
— Голос?
— У голові. Схоже, це мій власний голос, але він… ну… дуже впевнений.
— Зрозуміло, — каже він задумливо. — А цей… голос… що він вам каже?
— Дає поради, іноді коментує те, що я роблю.
Діккі походжає в мене за спиною, смикає себе за вуса.
— А ці поради… вони… як би це сформулювати… притомні? Жодної агресії чи збочень?
— Авжеж, ні! — вигукую я, обурений таким припущенням.
— І зараз ви його також чуєте?